Переосмислення давньогрецького міфу у романі К. Гамсуна “Пан”

Однією з характерних ознак модернізму, який, починаючи з кінця XІX ст., відігравав домінуючу роль у літературі та мистецтві, було сучасне прочитання античних міфів. Художники та письменники-модерністи часто зверталися до сюжетів культурної скарбниці людства, переосмислюючи їх та відкриваючи в них нові мотиви, співзвучні їхньому часові. Один із кращих романів норвезького письменника Кнута Гамсуна, чия творчість має ранньомодерністський характер, має назву “Пан”. За давньогрецькою міфологією, Пан – це бог лісів, полів, отар, син вісника

богів Гермеса й німфи Дріопи. Народився в Арпідії, на світ з’явився з козлиними рогами й ногами. Деякий час жив на Олімпі, та олімпійське життя не припало йому до смаку. Він повернувся на землю, де міг стрибати по горах, наче молодий цал, і бачитися з білими стадами, які паслися на запашних лугах. У своїх горах пан почував себе справжнім господарем. Увечері, після полювання, він лягав на березі струмка і грав на дудці. Спів жодного птаха не можна було порівняти з солодким звуком тієї дудки. Коли він грав, з гір збігали примарні німфи й співали або, узявшись за руки, танцювали при місячному сяйві на лісових галявинах.

Пастухи

прокидалися в своїх куренях і мовчки слухали музику закоханого бога. Та будучи божеством стихійних сил, Пан міг наганяти на людей і сильний, без явних причин страх, який називали панічним страхом, панікою. В епоху Александра Македонського постать Пана набула найбільшого значення, бо саме тоді жителі великих міст запалали несподіваною любов’ю до життя пастухів. Ідилічне життя Аркади видавалося тогочасним нервовим і стомленим людям напрочуд благословенним, і, оспівуючи “щасливу” Аркадію, вони почали співати хвалу і Панові як богові пастухів і їхнього безтурботного життя. У середні ж віки Пана вважали злим духом, а його постать стала зразком для перших відомих зображень чорта.

У романі Кнута Гамсуна, який названо ім’ям міфічного бога, письменник підходить до людини як до невіддільної частинки природи. Головний герой твору лейтенант Глан, що живе у лісі зі своїм мисливським собакою Езопом, повну свободу, справжнє щастя відчуває лише у царстві природи – у повній самоті, наодинці з незгасаючим днем північного літа, прислухаючись до неквапного дихання природи. У лісі Глан може бути самим собою, там нікому немає шкоди від його невишуканих манер. А серед людей він почувається незатишно, ніяково. Серед цивілізованих людей йому доводиться напружувати всі сили, щоб поводитись як належно.

За легендою, бог лісів володів даром пророкування. Глан говорить про себе, що він уміє читати душі людей. Едварді здається, що у лейтенанта “звірячий погляд”. І цей погляд надто проникливий, щоб не розгледіти суєтливих помислів людей, що живуть буденним бездуховним життям поруч з ним у рибальському селищі. Гланові нудно серед товариства, що збирається у домі місцевого багача – купця Мака, серед банальних розмов про речі, які не є для нього цінними. Ім’я головного героя твору недарма співзвучне з ім’ям міфічного бога: Глан – Пан. Він відчуває своє побратимство з природою всім своїм щирим серцем. Опинившись у лісі після вимушеної перерви через прострілену ногу, Глан кожною клітинкою свого тіла відчував душу лісу, плакав від любові, радів невимовно, знесилився від вдячності. “Лісе ти мій милий, дім мій, здрастуй!” – хочеться сказати йому. У хвилини єдності з природою герой благословляє життя і землю, і небо, і навіть своїх ворогів

Проте гармонію стосунків Глана зі світом природи було порушено, коли він зустрівся з Едвардою. Він загубив спокій. Глана почала мучити самотність, він навіть клав до кишені мідяки й дзвенів ними, щоб не було так самотньо. У нічній тиші з’являється пекучий наспів дудки Пана, сплетений із денної спеки і мерехтіння світла зоряних ночей. Ця мелодія ятрила душу Глана, сіяла в ній неспокій. Йому здавалося, що Пан сидить на дереві, підглядаючи за ним, і дерево трясеться від того нечутного сміху. Глана охоплював панічний страх, і він блукав лісовими стежками у марних пошуках спокою. Не знайшов його Глан ні в північних широтах, ні в екзотичних лісах Індії, де обірвалося його життя.

Мотив дисгармонії світу, що пронизує весь роман Гамсуна, наповнив твір меланхолією, яку не може перебороти навіть природна любов письменника до життя. Роман, що почався як ідилія, як гімн красі світу, закінчується драматичним, сповненим печалі фіналом. Могутній Пан, вимагаючи собі жертв, розпоряджається долями людей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Переосмислення давньогрецького міфу у романі К. Гамсуна “Пан”