“Он весь – дитя добра и света” (за лірикою О. С. Пушкіна)

Що приваблює мене в поезії Пушкіна? Звісно ж, насамперед особистість самого поета, багатогранна і незбагненна, спілкуючись із якою, відчуваєш почуття, подібне до того, що переживає альпініст при підйомі до сніжної вершини. Наш технократичний вік чимало постарався, щоб занурити людину в безодню низинних пристрастей і закрити для неї сяючу сніжну вершину людського духу.

“Вивчаючи його творіння, можна чудово виховати в собі людину”, – сказав В. Г. Бєлінський. Хочеться пояснити – досконалу людину, точніше, людину, яка невпинно прагне

до самовдосконалення. Таким був Пушкін. Що ж складає першооснову його духовної організації? Вичерпну відповідь ми знайдемо в його вірші “Пророк”. Написаний в 1826 році в селі Михайлівському, куди Пушкін був засланий під нагляд, цей вірш є маніфестом творчої діяльності поета. Громадянська мужність, вірність своєму призначенню – призначенню поета-пророка, чий шлях обіцяє “і працю і горе”, не може не захопити Пушкіна. Змучені “духовною спрагою” знайдуть у його віршах поживу для розуму і серця. Читаючи його вірші, розумієш, що щастя – у служінні, у самовідданості, а не в користолюбності і накопиченні.

Поряд

із мужністю захоплює і високий патріотизм поета, заснований на глибокій любові до батьківщини.

Два чувства дивно близки нам,

В них обретает сердце пищу:

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

“И хоть бесчувственному телу

Равно повсюду истлевать,

Но ближе к милому пределу

Мне все б хотелось почивать.

Патріотизм поета, природний і благородний, позбавлений шовіністичних і великодержавних настроїв, був би вражений – якщо він зумів би зараз хоч на хвилинку повернутися на “рідне попелище”. Важко було б йому “пізнати” рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. І що там вражений! Одна хвилина телереклами привела б поета в шоковий стан. Чи не жарт: сантехніка з Італії, віконні рами з Німеччини, мило – із Туреччини і т. п.

Але повернемося до поезії. Визначна грань пушкінського таланту – це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою і навколишнім світом. У цьому – запорука щастя:

Как счастлив я, когда могу покинуть

Докучный шум столицы и двора

И убежать в пустынные дубравы…

Картини природи, створені його пером, – це той Едем, де людина щаслива у всі пори року:

Под голубыми небесами

Великолепными коврами,

Блестя на солнце, снег лежит,

Прозрачный лес один чернеет,

И ель сквозь иней зеленеет,

И речка подо льдом блестит.

Унылая пора! Очей очарованье!

Приятна мне твоя прощальная краса –

Люблю я пышное природы увяданье,

В багрец и золото одетые леса…

Перечитуючи “Вакхічну пісню”, віриш, що життя – не “дарунок даремний, дарунок випадковий”, а безмежний потік, що не припиняється. Але варто жити, щоб “мислити і страждати”, тому що тільки цей шлях веде до сходження.

Как зта лампада бледнеет

Пред ясным восходом зари,

Так ложная мудрость мерцает и тлеет

Пред солнцем бессмертным ума…

Да здравствует солнце, да скроется тьма!

До гармонійного світовідчуття і мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання і поклоніння красоті:

Я думал, сердце позабыло

Способность легкую страдать,

Я говорил: тому, что было,

Уж не бывать! уж не бывать!

Прошли восторги и печали,

И легковерные мечты…

Но вот опять затрепетали

Пред мощной властью красоты.

Висока самовіддача в усьому: у творчості, у дружбі, у любові – це той чарівний магніт, за допомогою якого наш зв’язок із Пушкіним стає усе більш глибоким і тривким. В інтимній ліриці поета, за словами Бєлінського, знайшли вираження найвитонченіші і найблагородніші властивості пушкінської натури. Відданість друзям-ліцеїстам і друзям-декабристам доведена на ділі. Кращий доказ того – вірш “Аріон”; умів він бути вдячним і поспішав підставити плече друзям, про що читаємо ми у віршах “До Чаадаєва”, “У глибині сибірських руд”, “І. І. Пущину”.

Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: “Рідіє хмар летуча гряда…”, “Спалений лист”, “Усе в жертву пам’яті твоєї”, “На пагорбах Грузії”, “Я вас кохав…”, “Що в імені тобі моєму…”, “Я пам’ятаю чудну мить…”, “Мадонна”. Читаючи ці вірші, щоразу знаходиш щось нове, і це нове знаходить відгуку нашій душі.

Давайте читати і перечитувати Пушкіна, усякий раз питаючи себе: чи вмію я бути мужнім, відданим, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно пориватися, подібно альпіністу, до вершин того, над чим не владний час, – до вершин людського духу.

Нехай береже наші душі священний талісман – пушкінська поезія, у якій прихована “таємнича сила”.






Стаття на тему якість програм сучасного українського телебачення.
“Он весь – дитя добра и света” (за лірикою О. С. Пушкіна)