Олександр Іванович Купрін (1870-1938)

Олександр Іванович Купрін народився 26 серпня 1870 року в м. Наровчаті біля Пензи в родині дрібного чиновника. Його батько помер, коли хлопчику ще не виповнилося й року, а мати, залишившись без засобів до існування, виїхала до Москви, де знайшла притулок у Будинку для вдів. Там і провів своє безрадісне дитинство майбутній письменник. У шестирічному віці Олександра віддали до Розумовського благодійного сирітського пансіону, а коли йому виповнилося десять років – до ІІ московської військової гімназії, що згодом була реорганізована в кадетський

корпус із суворим солдатським режимом. “Трирічним хлопчиськом мене привезли до Москви, і з цього часу аж до дев’ятнадцяти років я не виходив з казенних закладів”, – згадував пізніше Купрін. У своїх перших кадетських віршах юнак засудив прояви будь-якої сваволі і висловив мрію про свободу особистості. Враження про ті нелегкі юнацькі роки втілилися в повісті “На зламі (Кадети)” (1900).

У вісімнадцять років юнак став курсантом московського Олександ-рівського військового училища, яке готувало піхотних офіцерів. Саме там було написано його перше оповідання “Останній дебют” (воно надруковане анонімно

в одній із московських газет). Цей твір оспівував красу й силу почуттів простої людини, що й визначило одну з провідних тем у творчості видатного російського письменника. Коли юнак закінчив училище, його направили в чині підпоручика у Дніпровський піхотний полк, що квартирував у Подільській губернії. Будні провінції, побут і звичаї офіцерства та міщанства іігодом були висвітлені в низці оповідань – “Дізнання”, “Похід”, “Прапорщик армійський”, “З вулиці”, “До слави”, “Напівбог”, у повісті “Поєдинок”.

1893 року Купрін складав іспити до Петербурзької Академії Генерального штабу, але вступити туди йому не пощастило. Молодий письменник поїхав до Києва, де почав працювати газетярем у київській щоденній пресі. Діапазон його журналістської творчості був досить широким – фейлетони, судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні рецензії, – проте стабільного заробітку це не давало, тому й доводилося шукати іншого підробітку.

Життя молодого письменника у 1895-1900 роках було надто неспокійним – бажання “бачити все, знати все, уміти все й писати про все” сприяло тому, що Купрін багато їздив по Росії, змінював професії, спосіб життя, оточення. Йому довелося керувати маєтком у Рівненському повіті, працювати в технічній конторі, ковальській майстерні, на сталеливарному заводі в Донбасі. Зазнаючи матеріальних нестатків, він навіть тягав великі вантажі в артілі носіїв та виконував акторські ролі на сцені Сумського драматичного театру. Найбільш цікавою та плідною для молодого письменника стала подорож в Донбас. Приїхавши із маленьким записником кореспондента газети, він привіз звідти не тільки захоплюючі нариси про південну промисловість, а й цілу серію оповідань. Купрін з неприхованою цікавістю оглядав ливарні і рейкопрокатні заводи, спускався в шахти, знайомився з технологією прокату, з доменною і мартенівською справою.

Досить влучно Купріна характеризують слова, що він колись сказав про улюбленого письменника Редьярда Кіплінга: “Йому знайомі найдрібніші побутові деталі з життя офіцерів, чиновників, солдатів, докторів, він знає найскладніші подробиці сотень професій і ремесел. Але він ніколи не стомлює своїм величезним багажем… усе це потрібно було йому для того, щоб знати достеменно, не з книг, не за чутками, ті речі й факти, про які він говорить у своїх книгах, щоб читач міг довіряти йому. І в цій довірі полягає одна з таємниць дивовижної чарівливості його оповідань і його великої і заслуженої слави”.

У 1896 році вийшла друком повість “Молох”, яка принесла її автору всеросійську популярність. Назва повісті глибоко символічна, адже головний “герой” твору – завод, що поглинає “двадцять років людського життя в добу”, – уподібнюється ідолу Молоху. Молох – у міфології древніх фінікіян, карфагенян, ізраїльтян та інших – бог сонця, вогню і війни, якому приносилися людські жертви; символ жорстокої сили, що вимагає безлічі людських жертв. Тема “природної людини”, сильних, самобутніх “дітей приро-] ди”, що була однією з провідних у творчості письменника, відкривається “поліськими” оповіданнями “У лісовій глухомані”, “На глухарів” і повістю “Олеся” (1898).

Під кінець 90-х років Купрін побував у чеховському будиночку в І Ялті, де завжди було повно літераторів, художників, артистів. Там він познайомився з Львом Толстим, артистами Художнього театру, там же відбулася така важлива для нього зустріч з Чеховим і Горьким.

У 1901 році Купрін переїхав до Петербурга, зблизився з Горьким і став одним з активних учасників його “літературної дружини”. Тоді ж у нього виник задум великого епічного твору: “Мені треба визволитися від тяжкого вантажу вражень, що накопичилися за роки воєнної служби. Я назву цей роман “Поєдинок”, тому що це буде мій поєдинок, поєдинок із царською армією. Вона калічить душу, пригнічує всі кращі поривання людини, її розум і волю, принижує людську гідність. Вибачити цього не можна!” Коли через чотири роки з’явилася ця повість, автор без вагань присвятив її Олексієві Максимовичу.

У роки першої російської революції Купрін переживає почуття розгубленості перед життям, революція уявляється йому з одного боку неминучою, а з другого – вона лякає його своєю жорстокістю, своєю непередбачуваністю – “Огидне неуцтво покінчить з красою і наукою.”.

У ці ж роки була написана за мотивами біблійної “Пісні пісень” царя Соломона повість “Суламіф”, провідною думкою якої є возвеличення кохання, оскільки лише воно зможе вберегти людей від морального зубожіння. “Багато століть минуло з тих часів. Були і царства і царі, і від них не залишилося й сліду, наче від вітру, що пробіг над пустелею. Були тривалі нещадні війни, після яких імена полководців сяяли в століттях, ніби закривавлені зірки, але час стер навіть саму пам’ять про них.

Кохання ж бідної дівчини з виноградника й великого царя ніколи не забудеться, тому що міцне, як смерть, тому що кожна закохана – цариця, тому що кохання прекрасне!” – стверджує письменник. У повісті “Гранатовий браслет” (1910) письменник ставив собі за мету довести, що сучасна людина, хоч би в якому технократизова-ному суспільстві вона жила, здатна на велике кохання, “яке дорожче за життя, тому що воно навіть життям не важить і не боїться смерті”. Жовтневу революцію письменник зустрів без особливого піднесення, передбачаючи ті негаразди, що вона несе з собою. “Нехай учення Леніна у своїй ідеології високе, але воно широко відкриває двері російському бунту – безглуздому й нещадному”, – писав він. У роки громадянської війни Олександр Купрін разом з військами, що відступали, опинився в Ямбурзі, а потім емігрував до Фінляндії, звідти дістався до Парижа. На чужині було створено повість “Колесо часу”, книги “Купол спитого Ісаакія Далматського”, “Єлан”. Купріна завжди приваблю-ннли герої, які хоча б раз у житті зазнали мить “щасливих гармонійних станів”, коли в людині поєднуються “розум, сердечне почуття і добрий інстинкт життя”. Така гармонія, на його думку, властями насамперед “СТИХІЙНИМ душам”, людям, ЯКИМИ керують природні, несвідомі, але щирі й добрі пориви.

У 1937 році Купрін, тяжко захворівши, повернувся до Росії і через декілька місяців помер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Олександр Іванович Купрін (1870-1938)