Однокрил

Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нижче ходити над землею і, хоч було воно яскраве та веселеньке, вже не гріло, як раніше. На груші, що ніби ще цвіла, жовтіли кругленькі пахучі гнилички й осипалися додолу, а деревцята на розсаднику підросли, уквітчалися густим листям. Тепер їм ні гайворони, ні вепри не страшні: гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцніле коріння не смакує.

І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник, обмотує перевесельцями з сіна наймолодші деревця, щоб не мерзли в люті морози, а старіші й так перезимують.

Тоді каже до Кузьки: “Будемо, Кузьмо, збиратися та вирушати додому!” Невесело каже, бо йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літо серед зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка.

Вийшли з лісу на луки. Сіно тут уже було давно скошено й звезено у стоги. Лелек не видно, відлетіли, тільки ящірки шастали інколи обіч дороги та маленькі сірі пташки-по-смітюшки спурхували попереду. Вже недалеко було до села, коли Данило з Кузькою почули позаду: “Кр-р… Кра…” Оглянулися – Однокрил! Біжить підстрибом, махає одним – крилом, а друге по землі волочиться. “О!- весело сказав Данило.- А ми з Кузькою думали, що ти у своєму лісі зостанешся. Правильно зробив, що не покинув нашого гурту. Бо самому добре, а гуртом краще!” І далі пішли втрьох: попереду Данило, за ним Кузька, за Кузькою Однокрил. (За Григором Тютюнником)






Твір по айвенго.
Однокрил