Непогасна зоря В. Симоненка

Так писав Василь Андрійович Симоненко – великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:

Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче Гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті “відгодовані й сірі”, “демагоги й брехуни” не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.

“…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком”, – писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:

“Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…”
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.

/> …Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді – В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу “поезії безплідній, як толоці”, прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали – добра, любові, правди, справедливості.

Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.

Я тебе сприймаю за істину –
небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!

Неповторність Симоненкових віршів про кохання – в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:

У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:

Ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.
Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю і гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.
Не вір мені. Бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…

Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.


Твір на тему мудрість.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Непогасна зоря В. Симоненка