Ненаголошені голосні. Префікси з-, роз-, без-

Опівночі, коли промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів, і зморена денними клопотами Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати

давні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекої музики, гримить обвалом літургій, церелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут; він ще переповнений гріхами, в яких тут каялись,. і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…

Заводи дають плавку, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати; відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах.

Якщо в такий час повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані, задере голову і за звичкою послухає собор, його

мовчання, послухає оту, не кожному доступну “музику сфер”.

Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по’ садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору.

Уночі собор ніби ще величніший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетнів тисячолітніх, що, розкидані по всій планеті, то, мов похмурі цитаделі, стоять із щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь’ черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань’відтворюють образи неба. Серед моря людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, будуть… собори! І вони, ті зоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким не розгадані формули вічної краси! (За О. Гончаром)

Музика собору

Під тінню собору минало життя поколінь. Були, перейшли, тепер ти з’явивсь. І після тебе прийдуть, житимуть на цій Зачіплянці люди іншого складу, інших професій, кібернетики які-небудь, астронавти… Ким ти будеш для них і з яким почуттям тебе спом’януть? Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним у житті людини. Неначебто все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення… Та чи так це? Чи не більше мусить лякати живущого те, що може він проіснувати безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому ж усе-таки, він, конечний зміст усієї мудрості земної? Як удосконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи? Ось перед тобою шедевр, поема степового козацького зодчества. Є ритми свої в споруді собору, с вільний політ натхнення, любов висока… А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, щось~таке ж велике, як навівають на людину степ або Дніпро, окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів. Німа музика соборів, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-., куполів – вона ж реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі. (За О. Гончарем)

Без єдиного цвяха

Украдено таблицю з собору! Без таблиці тієї, кимось давно прибитої, став одразу він якийсь беззахисний, безоборонний, приречений на знесення, на злам. Майнуло в згадці, як, коли малою була, зносили в їхньому селі церковцю дерев’яну. Невідомо ким і коли була поставлена, хоча ставили її,, видно, справжні майстри: збудована була без єдиного цвяха. Сокирами та ломами розбивали старезне, але ще міцне, не поточене шашелями дерево. Аж на другий – день, пригнавши трактори, таки розтрощили її, розламали, ; розтягли.; Найстрашнішим було для Віруньки, коли падало горище і з хмари куряви так і пужнули врізнобіч великі сірі кажани. За життєвими клопотами притьмарились, забулися, а зараз, немов розбуркані чимось, знову пурхо-нули з глибин споминів ті кажани, ті неспівучі птахи її дитинства. Згадалась ще купа порозкиданої, припалої порохнею церковної утварі; школярчата рилися в ній, знаходили з-поміж сміття та мотлоху висушені уламки березової кори з химерними на ній письменами. Підібрала й Віруня тоді ощепок тієї кори, на якій потім молодий учитель їхній намагався розшифрувати бозна-колишню слов’янську в’язь із титлами і з якимись закарлючками. Так і зосталось нерозшифрованим, що там було написано ” давніми писарями чи самими майстрами, що вміли будувати без єдиного цвяха. (За О. Гончаром)

Поема твого життя

Коли людині скоро сповнюється двадцять два, а слава поета ще тільки в мареві мариться, є над чим замислитись. Двадцять і два, а ще нічого не зроблено для безсмертя! Щось подібне, здається, вигукнув колись Юлій Цезар у дні своєї молодості, 1 хоч було то в суворому Римі, та виникають, певне, в людей і через тисячоліття такі настрої, які вже колись були і когось непокоїли. Справді, що встиг зробити? Що встиг збагнути у своєму двадцятидворічному світі? Де ж, нарешті, поема твого життя? Чи потрібне буде твоє’творіння людям у майбутньому? Дійсно, якими вони будуть – поеми майбутнього? Мабуть, алгоритми, замінять музику слова? Математичні фантазії, видно, Стануть там надихати співців? Взагалі, як шалено, із швидкістю сновидінь, пролітає час!

Кажуть, що поезії передує подвиг. Певна річ, інших життя кидало на великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів. І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити тільки той, хто заздалегідь готує себе до цього? Чи, може, ближчий до істини той, для кого подвиг – це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій зі злом… (За О. Гончарем)

Лось

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не пацала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які. пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

Лось був старий самець, уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують! Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чекали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювався острахом і, хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Лось поминув ялинник, потім байрак і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до галяви, на якій любив найчастіше бувати. (Є. Гуцало)






Роздуми для чого людині серце.
Ненаголошені голосні. Префікси з-, роз-, без-