Наша дума, наша пісня не вмре, не загине

Мова не тільки засіб спілкування. Вона – скарбниця народної мудрості. Десятки поколінь українців колектив­но створили справжнє диво – гнучку, мелодійну, багату мову.

Взагалі будь-яка з мов здається безсмертною. Але вона живе доти, доки живий народ, який користується мовою, наповнює її своєю силою і наснагою. Минають віки, і мова продовжує свій розвиток. Можна сказати, що саме мова поєднує минуле і майбутнє народу.

Доля української мови склалася непросто. Якщо уза­гальнити, можна сказати, що нашу мову забороняли всі, кого ліньки не

заїдали. Найпослідовніше впроваджували таку заборону поляки й росіяни, а втім, не лише вони. Як тільки не називали українську мову: “мужицька”, “малоросійська”, “теляча”, “говірка неписьменних” і таке інше! Багато хто тоді відцурався рідної мови, мовляв, “ми, брат, освічені”. А мова жила собі потихеньку по селах та невеличких містах, набираючись досвіду, жалю, співчуття. Були в нашої мови і свої генії, яким ми в значній мірі завдячуємо нинішніми до­сягненнями у культурній та мистецькій галузях.

Десять років незалежності України стали для націо­нальної мови періодом розквіту і змужніння. Наша мова

готова до співпраці з іншими мовами. Це допомагає взаємозбагаченню різних мов світу. Сьогодні українську вивчають мільйони школярів. Як на мене, то нам дісталася щаслива доля – говорити, писати, думати мовою, якою користувалися Сковорода і Котляревський, Шевчен­ко і Куліш, Хвильовий і Стус. Запорукою нашого май­бутнього стає збережена, виплекала, згармонізована українська мова.






Лист до літературного героя митькозавр з юрківки.
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине