Моя домашня тварина

Вона примружує очі, ліниво потягується, а потім несподівано плигає прямо мені на зошита.

Сидить і виразно дивиться на мене, неначе про щось хоче сказати. Я вже знаю, про що, тому кладу ручку і покірливо йду на кухню, щоб нагодувати мою маленьку чотириногу, подругу. Не встигаю озирнутися – вона вже сидить біля своєї миски і дзвінко муркотить.

Її звуть Орися, і це їм я було придумане мною ще задовго до появи маленького кошеняти у нашій сім’ї. Я дуже хотіла кішечку, з багатьох варіантів вибрала вже для неї найкраще ім’я, а батьки ніяк

не погоджувались її купити. Та одного разу в кущах: я побачила, як ворушиться якась сіренька «рукавичка». Придивилася – і побачила свою Орисю.

Зараз дивовижним чином ця замурзана «рукавичка» перетворилась на граціозну сріблясто-темну кішку з великими і мудрими зеленими очима, чорними вусами і ніжно-рожевими подушечками на лапках.

Дивно, але жодного разу вона нікого не вдряпнула, хоча дуже любить гратися і плигати на ноги, коли входиш у кімнату. Навпаки, якщо хтось захворів, Орися лягає поруч або (якщо буде дозволено) на нього і починає «лікувати» своїми піснями.

А ще вона не дозволяє, щоб у квартирі з’явився «чужак»:

буде полювати на муху або павука, доки не зловить чи не вижене. Незважаючи на таку собі нелюбов до «чужих», Орися завжди рада гостям.

Хто б не прийшов до нашого до му, вона всіх зустрічає своїм неповторним муркотінням, починає кружляти навколо ніг гостя, а потім довірливо лягає йому на коліна.

Ось така є у мене подруга – красуня, яку я дуже люблю і яка відповідає мені такою ж ніжною та вірною любов’ю.






Не все те отрута що неприємне на смак.
Моя домашня тварина