Минуле, майбутнє – то все реальнее

Деталі розквітлої дівочої краси саме пасували б до того, чого нема, чого так палко бажається. Анти-тезно згаданий наявний одяг (стара спідниця, сорочка з грубого полотна) виступає оречевленою суперечністю соціального звучання. Та на першому плані психотипологічпе заперечення, що розкриває головну пружину “винародовлення” героїні, її ненависті до всього простого, потягу до розкоші, панування, хоча б потертися коло того панства.

Велику складність являє собою груповий портрет і в графічному (згадаймо літописні зображення), і в словесному мистецтві. Малий гурт – з двох-трьоЬс постатей – може бути простим складанням індивідуальних портретів, як-от: секретаря міської думи Рубця та поліцейського чина Книша в “Повії”. Спочатку послідовно, одна за одною подаються зовнішності незнайомих людей, а потім з розмов інших дійових осіб дізнаємось хто є хто. Просто і природно. Один із різновидів парного портрета є згаданий “здвоєний” Христі і Кравченка.

Інша річ – великий гурт. А така “дійова особа” характерна для творів Мирного. Тут прийом складання, вплітання протипоказаний навіть з урахуванням перспективного зображення (перший, другий, задній план). Ось гурт міщан – гостей Загнибіди:

“Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі, низькі – трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани…” (ІІІ, 102).

Спочатку окреслюється гурт за контрастами в обрисах у чорно-білому баченні, а потім уже йде кольорова гама з деталізацією видів і форм верхнього одягу. А загалом – реальне сприймання з відстані однієї людини з доброю дозою зневаги до цього барвистого міщанства.

І все-таки це – хатній гурт. Надвірні велелюдні зборища потребують іншої техніки відтворення, рухомого зорового сприймання, “ходячого ока”. Тобто того прийому, яким успішно користувалися Флобер і Золя при змалюванні ринків, масових святкових сцеи, гульбищ. Так, у “Повії” опис публіки в саду, що зібралася на гуляння, починається загальним, тим, що у вічі б’є: “…все шовки та сукні, дорогі єдваби, срібло та золото сяє!” Далі увага зосереджується на гуртку панянок, що описується в такому порядку: хода (“перепеличка не зрівняється”), сукні, взуття, “ручки туго позатягувані у блискучі перчатки”, “личка червоні”, “очі горять та...

сяють” (ІІІ, 328). Тобто гурточок подано як спільність, єдиний образ. Так само передано й чоловіче обрамлення панянок.

Змалювавши благородне панство, автор переходить до купецького гурту: ланок, дочок і самих купців, що трималися, певна річ, осторонь від “благородних”. І все-таки, незважаючи на динаміку точки спостережень, опис завеликий; його важко було б читати, якби він не був щедро присмачений іронією.

А ось малюнок селянського сходу в “Повії”: “Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомоніли і знову розходились” (ІІІ, 60). Дуже скупо, однотонно. Та тут перу, як і зорові, мало було контрасту, кольорової гами в самому об’єкті: одноманітні свитки, шапки, щось темне з ледве вловимими відтінками чи то сірого, чи то коричневого, чи то синього. Та й постаті подібні з обраної точки змалювання (ганок).

Це – один мотив. Другий – у всіх епізодах, звідки взяті картини селянського збору, головна увага дії, вчинкам та мові персонажів (у першому – вимога плати у пана, у другому – хід виборів земської управи, у третьому – змагання Супруненка і Карпа Здора за Прісьчину землю). Розгорнутий опис гальмував£п дію, нічого суттєвого не вносячи ні до характеристики героїв, ні до авторської позиції.

Авторська позиція цілком суголосна народній – у кожному штришку, кожній деталі. Портрети представників народних мас завжди подаються реалістично, навіть з дозою замилування або ж з глибоким співчуттям. Порівняймо:

“Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду…” (ІІ, 260).

“Випрямилась – висока, суха, мура аж зелена, а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті”

В історії літератури, зокрема прози, деталь як першоелемент художності змінювала свою роль, свою естетичну вагу. Якщо взяти за початки літописну та житійну літературу, то легко простежити зростання художнього значення, вагомості деталі в міру зростання загального художнього рівня прози. Та й те треба сказати, що саме деталями живої дійсності проникав реалізм, точніше – його елементи, в давню літературу, де панував етикет – варіативні словесні трафарети й штампи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...