“Людина!” Це звучить… гордо!”

Твір по п’єсі М. Горького “На дні”. Драма “На дні” – етапний добуток у творчості Горького. І написаний він був у переломний для країни час. В 90-х роках у Росії вибухнула жорстока економічна криза. Після кожного неврожаю маси що розорилися зубожілих селян ішли із сіл у пошуках заробітку. А фабрики і заводи закривалися. Тисячі людей виявилися без даху і засобів до існування. Під впливом найтяжчого економічного гніта з’являється величезна кількість люмпенів – “босяків”, які опускаються на дно життя. Користуючись безвихідним

станом зубожілих людей, заповзятливі власники темних нетрів знайшли спосіб витягати користь зі своїх смердючих підвалів, перетворивши їх у нічліжки, де знаходили притулок безробітні, злиденні, бурлаки, злодії та інші “колишні люди”. Написана у 1902 році п’єса “На дні” і зображувала життя цих людей.

Сам Горький писав про свою п’єсу: “Вона з’явилася підсумком моїх майже двадцятилітніх спостережень за світом “колишніх людей”, до числа яких я відношу не тільки мандрівників, мешканців нічліжок і взагалі “люмпен-пролетарів”, але і деяку частину інтелігентів, “розмагнічених”, розчарованих,

ображених і принижених невдачами у житті. Я дуже рано відчув і зрозумів, що люди ці – невиліковні”. Але п’єса не тільки завершила тему про босяків, але і відповідала новим вимогам, які висувала напружена передреволюційна епоха.

Дія п’єси “На дні” відбувається у похмурому напівтемному підвалі, схожому на печеру, зі склепінною, низькою стелею, що давить на людей своєю кам’яною вагою, де темно, немає простору і важко дихати. Убога і обстановка у цьому підвалі: замість стільців – брудні обрубки дерева, грубо збитий стіл, по стінах – нари. Тут зібралися злодії, шулери, злиденні, каліки – усі, хто викинутий з життя. Різні по своїх звичках, життєвої поведінки, минулій долі, але однаково голодні, змучені і нікому не потрібні: колишній аристократ Барон, Актор, що спився, що був інтелігент Сатин, слюсар-ремісник Кліщ, нещасна занепала Настя, злодій Васько. У них немає нічого, все віднято, загублено, стерте і затоптану в бруд. Усі мешканці нічліжки виштовхнуті “хазяями” на дно життя, але в них не остаточно розтоптане людське.

У цих людях, позбавлених права життя, приречених на безпросвітне існування, що опустилися, збереглося почуття власного достоїнства. Васько Попіл, сильна і широка натура, жагуче мріє про інше життя. Настя, наївна, зворушлива і безпомічна, прагне сховатися від навколишнього її бруду, мріючи про чисту й віддану любов. Актор – безвладний алкоголік, що втратив не тільки місце у житті, але навіть за непотрібністю своє ім’я, у той же час – м’який, лірично настроєний романтик і поет у душі. Доля зробила Кліща озлобленим і жорстоким, але все ж таки він завзято, болісно, чесною працею намагається піднятися з “дна”. Татарина Асана відрізняє чесність, Наташу – щиросердечна чистота і ніжність. І тільки Бубнов і Барон являють собою межу падіння людської особистості. Вони не проявляють яких би те не було прагнень змінити своє життя. Бубнов до всього байдужий, він не любить людей і ні в що не вірить. А Барона паразитичне існування привело до повного морального розкладання. Така строката галерея персонажів п’єси, і все це жертви. Навіть тут, на самому дні життя, знесилені і знедолені вкрай, вони служать об’єктом експлуатації, навіть тут хазяї, міщани-власники, не зупиняються ні перед яким злочином і намагаються вичавити з нещасних хоч кілька грошів. Долі всіх цих людей і саме існування “дна” доводять неправомірність існуючого порядку і служать викриттям і грізним обвинуваченням світу, де можливо таке “буття” людини. У цій п’єсі Горький обрушився на буржуазну філософію втішливої неправди. Лука вважає всіх людей незначними, жалюгідними, слабкими, не здатними до активної боротьби за свої права і нужденними у втішанні і розраді. Лука – сівач ілюзій, втішливих казок, за які жадібно хапалися зневірені слабкі люди. “Неправда в порятунок” – от принцип, який проповідує Лука.

Василю Попелу він вселяє думку про поїздку в Сибір, де той може почати нове, чесне життя. Акторові обіцяє назвати місто, де виліковують від алкоголізму у розкішній лікарні. Вмираючу Ганну заспокоює надією, що за свої нестерпні страждання на землі вона після смерті знайде спокій і вічне блаженство на небі. Неправда Луки, що втішає, зустрічає співчуття у нічліжників. Йому вірять, тому що хочуть повірити в існування іншої правди, тому що жагуче бажають вирватися з нічліжки і пробитися до іншого життя, хоча шляхи до нього неясні. Горький в одному інтерв’ю 1903 року так висловився про основне питання, поставленому в п’єсі: “Основне питання, що я хотів поставити, це – що краще, істина або жаль? Що потрібніше? Чи потрібно доводити жаль до того, щоб користуватися неправдою, як Лука?”. Втішники ненависні Горькому, і в образі Луки письменник викрив їхню неспроможність. Вирішення питання, що ж треба робити, щоб змінити життя і знищити “дно”, дає у своїх мовленнях Сатин, образ якого протипоставлений втішникові Луці. Горький не ідеалізує цього героя: як і інші босяки, Сатин не здатний ні до суспільно корисної праці, ні до революційної дії, він заражений анархічними настроями. У ньому чимало пороків, щеплених йому нічліжкою: він п’яниця і шулер, часом твердий і цинічний, але все ж таки від інших босяків його відрізняє розум, відносна освіченість і здатність мислити.

У нічліжці лунають знамениті слова Сатина, що заявляють про право “людини на особисту волю і людське достоїнство”: “Усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все-таки інше – справа її рук і її мозку! Людина! Це – чудово! Це звучить… гордо! Людина! Треба поважати людину! Не жалувати… не принижувати її жалістю… поважати треба!”. Ці слова відбили найвищі мрії передреволюційного періоду. “Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!” – таке висловлення Сатина сприймалося як революційний заклик, як “сигнал до повстання”. Заявляючи про свою глибоку віру у творчі сили, розум і здатності вільної людини, Горький затверджував високі ідеї гуманізму.

Письменник розумів, що у вустах босяка Сатина, який спився, слова про горду і вільну людину звучать штучно, але ці слова повинні були звучати у п’єсі, виражаючи таємні ідеали самого автора і відзначаючи, що це мовлення, “крім Сатина… комусь сказати, і краще, яскравіше сказати – він не може”. У п’єсі “На дні” Горький спростував всі основні принципи ідеалізму: ідеї непротивлення, всепрощення, смиренності, – даючи зрозуміти, за якими силами майбутнє. Вся п’єса перейнята вірою у людину – горду і сильну, що не бідує у жалості, співчутті, прощенні і тому трохи обділену людяністю.






Твір інтелігент.
“Людина!” Це звучить… гордо!”