Любов і боротьба Євгенія (за повістю І. Франка “Перехресні стежки”)

У центрі соціально-психологічної повісті І. Франка “Перехресні стежки” – постать молодого адвоката Євгена Рафаловича. Діяльність адвоката тісно пов’язана із життям”містечка, в якому він опинився волею долі. Євген – представник нового покоління української інтелігенції, яка прийшла на зміну народникам. Адвокат чітко визначив мету свого життя – вчити селян “життєвій освіті”, навчити користуватися своїми правами, організовувати людей до активної участі у соціально-політичному житті. Але реальність виявляється не

такою ідеальною. Мрії та дійсність часто несумісні. У містечку Рафалович зустрічає примари своєї юності – деспота Стальського та його дружину Регіну. Виявляється, що ця жінка колись була ідеалом Євгенія, більше того, він дуже кохав її, але втратив. Життєва драма тільки посилює бажання Євгенія продовжувати свою діяльність.

Недарма повість має назву “Перехресні стежки”, адже її можна прочитувати по-різному. По-перше, в драмі Рафаловича беруть участь люди, які вже раніше, за десять років до описуваних подій, тим чи іншим чином вплинули на його долю. Так першим, кого зустрічає адвокат у місті, став Валеріан Стальський.

Він охоче береться допомогти Євгенію знайти помешкання. Адвокат вдячний, але пам’ять не дає йому спокою.

Поступово Рафалович згадує, що Стальський був його інструктором. Інструктором поганим, що не стільки вчив сироту, скільки бив, штуркав і карав усякими способами. Інший випадок, який зринув у пам’яті адвоката, був ще жахливішим. Сільський священик, опікун, привозив йому з села харчі, перепадало їх достатньо і Стальському. Але він завжди ховав їх від усіх. І ось одного разу у нього пропав шматок ковбаси. Виявилося, що його вкрав кіт. Стальський зловив нещасну тварину і мучив її найжахливішими способами вдень і вночі, поки кіт здох. Тоді Євгеній розуміє, що ставлення до нього Стальського не щире, що за його улесливими словами приховуються якісь злочинні наміри.

Через деякий час Стальський знайомить Рафаловича зі своєю жінкою, але перед тим вихваляється, що-відверто знущається над нею, адже вона знаходиться під його владою.

За словами Стальського, жити з нею під одним дахом – це пекло. “Вибух дикої ненависті до жінок… був радше впливом власної жорстокості сього чоловіка, ніж яких-небудь сумних досвідів його з жінками”. Потім Стальський це остаточно доводить. Дізнавшись про те, що колись його жінку пов’язувала з Рафаловичем романтична історія, садист просто сатаніє. Він вирішує використати цей факт на свою користь.

Запрошує адвоката на десяті роковини подружнього життя. У той час, коли чоловіки розмовляли, до кімнати входить Регіна: “Боже! Що вона зробила з себе!., вдяглася в свою злежану пом’яту шлюбну сукню… Волосся розпущене…”. Жінка говорить, що ця сукня – символ її найбільшого нещастя, який одягла на неї тітка, що була ще змалку, для неї злим демоном.

Ця подія змінює Євгенія: “Регіно моя!.. Віддай мені мій ідеал, що яснів у моєму серці…”. Він усвідомлює, що колись разом з коханням утратив здатність до простого людського співчуття. Перехресні стежки: колись Євгеній втратив уже Регіну, але тоді він навіть не спромігся спробувати боротися за своє щастя. Він подумав, якщо так сталося, то це знак долі, ще одне випробування його духу – і тим самим занапастив свою кохану жінку. Не тільки Регіна була винна у тому, що стала заручницею звіра у людській подобі. Рафалович свідомо відмовився від боротьби. Тепер він пропонує їй боротися за своє щастя. Невідомо, що диктувало жінці відповідь, але вона відмовилась. Вона вважала (хоча, можливо, це був лише миттєвий сплеск емоцій), що крадене щастя не зробить їх щасливими.

Він бачить в ній свій ідеал, а не її саму, і через короткий час прийде розчарування. їхнє крадене щастя зміниться на нові кайдани. Пізніше Регіна знову повертається до коханого, в її серці ще живе надія, що він врятує, обов’язково врятує її. Але вона розуміє, що Євгеній остаточно втратив свій ідеал – ця принижена жінка, яка довгі роки зносила муки, тепер не була для нього ідеалом. Постає питання, а чи спроможним був Рафалович виконати те завдання, яке він перед собою поставив, адже життя однієї жінки, до того ж коханої жінки, він не зміг врятувати. Регіна загинула і морально, і фізично, але вона була ідеалом Рафаловича. Так само для Рафаловича була ідеалом його справа: “він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацю в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергійний центр національного життя…”.

У цьому аспекті хочеться звернути увагу на одну важливу деталь: “Він (тобто, Рафалович) належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов”. Герой твору і сам Франко – люди одного покоління. Молодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей. Сам Михайло Драгоманов називав себе “соціалістом за ідеалами”, уточнюючи при цьому: “соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом”. Мета, яку ставив перед собою Драгоманов, фактично “дублюється” Євгенієм Рафаловичем. Деякі Франкові характеристики Драгоманова у статті “З останніх десятиліть XІX віку” цілком накладаються на авторські характеристики Рафаловича, передусім – холодний, скептичний розум, воля, сила власної переконаності.

Рафаловичу вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія – народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, вселивши селянам надію і віру і налякавши можновладців. Правда, надію і віру селянам повернути нелегко. Це був важкий шлях, сповнений гірких розчарувань. В розмові з буркотинськими селянами Євгеній радить відкупити панські землі. Селяни одразу ж насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це ображає, він дорікає своїм співрозмовникам за “нерозум”: “Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами у своїм селі”. Проте осмисливши ситуацію, він вирішує не опускати рук. “Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа”, – доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж “життєвої освіти”. Перед поїздкою у нього відбувається ще одна зустріч, на цей раз із “властителем Буркотина”. Брикальський мов на крилах летів до адвоката, щоб розповісти йому про вірно-підданство селян, які не тільки не бажають пристати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його “бунтівницької агітації”.

Не можна не погодитися із думкою М. Євшана, який стверджував, що “Перехресні стежки” справляють своїм настроєм пригноблююче враження. Коли особисте щастя людини знищено, тобто коли пропадають надії на те щастя, пропадає також весь розмах до суспільної праці. Така діяльність не може принести внутрішнього задоволення, приспати голодну душу. Коли Рафалович розчарований тим, що селяни не пристають на його пропозицію, він вирішує відразу бігти до Регіни.

Якщо щось у душі буде щеміти, щось домагатиметься свого вислову, щось буде вічною таємною журбою, що у цьому випадку надасть зміст життю? Хоча Рафаловича нелегко збити з ніг, він ніколи не зможе стати щасливою людиною. Особисте і суспільне обов’язково перехрещуються, але те, що Рафалович надав перевагу суспільному, ще не свідчить про те, що він обрав правильний шлях.






Мойсей івана франка заповіт українському народові.
Любов і боротьба Євгенія (за повістю І. Франка “Перехресні стежки”)