“Люблю отчизну я, но странною любовью…” (М. Лєрмонтов)

Любов до батьківщини, почуття патріотизму… Як їх пояснити? За що мати любить свою дитину? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не всі діти, якщо подивитися збоку, гідні материнської любові. Але це – якщо збоку. –

Так і любов до батьківщини. Вона є, тому що є країна, у якій народила тебе мати, де народилися і спочивають з миром на цвинтарях твої предки. Саме в цій країні, а не в іншій. І невидимі нитки зв’язують тебе з твоїм родом, а отже, і з батьківщиною. Тому ти і любиш її тією любов’ю, яку пояснити важко: бачиш усі її недосконалості

і все-таки любиш. Є рідна мова, яку ти чуєш з дитинства, якою ти вимовив перші слова. І тебе зрозуміли. Прочитав першу книжку рідною мовою і вона тобі дуже сподобалася. Багато книг ще прочитаєш у майбутньому. Може, й іншими мовами. Але рідною буде мова твоєї мами, мова, якою говорять усі навколо у твоїй країні. І рідне слово, рідна мова – це теж частина твоєї батьківщини.

Є світ твого Дитинства. З нього багато чого запало в душу. От любий дідусь вийшов з під’їзду подивитися, як я вперше йду в школу. До кінця нашої вулиці я відчував його погляд. А от у неділю поїхали на озеро. Я ще не вмів плавати і дуже боявся, що батько у

воді випустить мене зі своїх рук. Але рука батька була міцною, і надійною. Мені стало соромно за своє боягузтво. Так я почав учитися плавати. А міцна рука батька – це теж моя батьківщина.

Є школа, де ми слово “батьківщина” уперше прочитали по складах”. Є в шкільному коридорі наше вікно. Сідаючи на його підвіконня, ми з хлопцями будували плани на майбутнє і спостерігали за дівчиськами, милувалися найвродливішою з них – Зіною Філатовою, у яку ми були закохані всі по черзі. Ці спогади будуть зі мною завжди. Вони – мій шкільний причал, моя батьківщина.

Є в нашім місті одне заповітне місце: улюблений нами, моїми однокласниками, гідропарк. Навесні і восени він дуже красивий, але головне – не багатолюдний. Тоді нам здається, що він тільки наш. Які верби купають свої гілки у воді! Які галявини! Як там весело грати у волейбол! Після випускного вечора ми підемо туди зустрічати світанок. Хоч це може комусь здатися дивним, але наші неділі в цьому парку – це моє рідне, моя батьківщина.

Зовсім недавно мені стали зрозуміліші почуття М. Ю. Лєрмонтова, описані у вірші “Батьківщина”:

С отрадой, многим незнакомой,

Я вижу полное гумно,

Избу, покрытую соломой,

С резными ставнями окно.

Статок селян радував поета. Поняття про статок зараз інше, а почуття ті ж. Коли я бачу багаті будинки із садибами, з іномарками біля красивих воріт, у мене немає бажання пробурмотіти: “Відкіля в людей такі гроші?” Немає ніякої заздрості, тільки незнайома багатьом відрада. Тому що чим більше багатих і забезпечених людей – тим краще моїй батьківщині. А руїни, занедбаність, убогість – це має залишитися в минулому.

Я люблю свою країну, але любов моя не сліпа. Я бачу багато чого, що викликає в мені біль і злість, досаду й обурення. Я чую потоки брехливих обіцянок ощасливити народ. Але цю злість і обурення я не переношу на весь свій народ. Не треба узагальнень на кшталт “Наш народ ніколи не навчиться чесно працювати!” Так, вистачає ще в нас ледарів, утриманців і просто нечистих на руку. Але не вони уособлюють наш народ. Мій народ – це мої улюблені батьки і вчителі, старший брат, друзі, добрі сусіди, спортивні наставники. Це мої улюблені поети і письменники, артисти і музиканти. Вони – моя батьківщина. Дивними виглядають, напевно, мої міркування, за що я люблю батьківщину. Але хіба обов’язково любити за щось?






Чи можна здолати самотність.
“Люблю отчизну я, но странною любовью…” (М. Лєрмонтов)