Ліричний монолог про Україну (За поезіями А. Малишка)

Андрій Самійлович Малишко був одним з тих літера­торів, які разом з нашим народом долали складні шляхи XX століття. Він учителював, працював у “Літературній газеті”, у роки Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самійлович працював у журналі “Дніпро”. Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партій­ним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.

У вірші “Марина в небі голубім…” Малишко звернувся

до теми співця – пророка й учителя. Мова тут іде про Ве­ликого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де “над Каспієм горбатим” минали роки Шевченкового заслання. Що може бути піднесенішим, ніж діалог двох поетів? Малишко лише сподівається на такий діалог. Хмара принесе в далекі краї справжні дощі, які впа­дуть саме туди, де ступав наш геніальний Кобзар:

Тут шлях лежав і мліла спека.

Тут він за всіх переболів.

Доля Кобзаря, немов у дзеркалі, відбила долю всього народу. І пам’ять про Шевченкову славу робить нас тими, ким ми повинні бути – українським народом.

“Палають

вогні при дорозі…”. Поетична уява Андрія Малишка оживляє в цьому вірші події давніх часів – набіг татар на Україну. Вороги ділять награбоване:

– Бери собі матір із дітьми,

Отару овець і волів.

– Віддай мені шаблю-дамаску,

Як сам ватажок повелів.

Біль і гнів відчувається в цьому вірші. Малишко дуже стисло і яскраво подає картину набігу, кожна деталь тут працює на створення образу. “Палають вогні при дорозі…” ще раз доводить нам близкість поета до народу, адже бу­дова й поетичні особливості вірша нагадують народні пісні та балади. Недовго торжествують розбійники. Козаки під проводом Петра Сагайдачного сповна відплачують за смерть і ганьбу, за сльози матерів та дітей:

І шаблі скреснули і впали,

І порох покрив сіножать.

Татарські порубані кості

Під сонцем палючим лежать.

Андрій Малишко розумів велич людини праці, красу хліборобського труда, святість родової пам’яті. Ось кілька прикладів.

“Лист до гречки” – це звертання селянського сина до рідної природи. Звичайне, те, що ми звикли бачити щодня, насправді зовсім не є звичайним: зростання врожаю є подією вселенського масштабу. І поет захоплений красою й ве­личчю “гречаної доброти”. Малишко називає цей злак дочкою гречкосіїв. Мотори комбайнів урізаються в майбутнє. Вічний кругообіг продовжується. Людина збирає врожай.

“Правда” – більш складний вірш. Тут автор розмірковує про витоки людської мудрості й шляхи її досягнен­ня. Материн заповіт проголошує, що мудрість має власні закони. Мудрість нерозривно пов’язана з правдою:

А правда лише одна – вона колюча,

Гірка й жорстока. І завжди в біді.

Людина повинна боронити правду, не жаліючи себе:

Упавши, встань,

І знов іди, і знов шукай її.

Правда може бути жорстокою, а мудрість – важкою. Але людина повинна намагатися досягти мудрості, аби було кому зберігати правду у світі.

“Пісня про рушник”. Доля благословила цей чудовий ліричний вірш, йому судилося стати улюбленою піснею українців. Мабуть, кожен пам’ятає хоч декілька рядків з “Пісні про рушник”:

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Мати особливо вшанована в Україні: це символ душев­ної щедрості, величі, безмежної відданості. Хто як не мати подарує людині щастя й добру долю? Рушник – це сим­вол, який походить з народнопісенної традиції. Усе тепло свого великого серця поет укладає в рядки цієї поезії. Ху­дожні деталі “Пісні про рушник” підібрані дуже досконало: “незрадлива материнська ласкава усмішка”, “засмучені очі хороші”. Ці епітети створюють образ матері – берегині роду, тієї, хто опікується долею України.

Не судилося Малишкові побачити нашу незалежну державу. Але у віршах цього талановитого лірика є немало передчуттів. І саме вони істинні. І лише вони є пророчими, говорячи правду про майбутнє України й українців.






Чому біблія є однією найвідоміших книг у світі.
Ліричний монолог про Україну (За поезіями А. Малишка)