Коли мій дідусь був маленький

Часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними. Ось, наприклад, мій дідусь. Нині це кремезний сивий чоловік із важкими загрубілими руками, якого я дуже люблю. Та колись це був худенький світлоголовий хлопчик, який рисами свого характеру нагадував мене нинішнього.

Мій дідусь народився в останній рік Великої Вітчизня­ної війни. Дуже важкі то були часи. Війна вже майже рік гуркотіла в Західній Європі, але в центрі України жити було ще дуже й дуже непросто. У місті, де мешкав дідусь зі своїми матір’ю та двома сестрами, усе було вщент зруйноване.

Не було води у водогоні, хліба в магазинах, струму в електромережі. Взагалі не було майже нічого. До того ж моєму дідусеві довелося зростати без батька. Як розпові­дав дідусь, за роки війни люди навчилися виживати. По­ступово повоєнне життя почало потроху поліпшуватися. Пройшло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Дідусь завжди кажуть, що тодішня школа була кращою за нині­шню. Інколи я з ним погоджуюсь.

За часів дитинства мого дідуся працювати діти почина­ли рано. Ось і мій дідусь пішов працювати на завод відра­зу після школи. Майже сорок років він працював на металургійному заводі. Двох синів виховав і вирядив у життє­ву путь мій дідусь. До того ж у дідуся є я – хлопчик, у якому дідусеві так приємно впізнавати себе самого.






Роль чоловіка батька у житті української родини.
Коли мій дідусь був маленький