Книга – мій вірний друг і порадник

Книга – це скарбниця знань, яка містить духовні надбання багатьох попередніх поколінь. У моєму житті книга завжди посідала важливе місце. Я пам’ятаю враження раннього дитинства, коли я познайомився зі своїми першими книжками – українськими казками – які мені читала мама. Згодом, навчившись читати, я відкрив для себе захоплюючий та дивовижний світ, який дарують нам книги. Які це прекрасні відчуття – розгорнувши милі сторінки, поринути у світ, який створив письменник своєю майстерністю, слідкувати за життям улюблених персонажів,

вболіваючи за них та майже зливаючись з ними. Коло моїх читацьких інтересів досить широке, але найщиріший відгук у моїй душі мають твори українських письменників. Вразив мене роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який змусив замислитися над долею людини і тим, що її визначає: соціальні умови або генна спадковість? Чи людина сама формує свій характер і творить власну долю? Досить неоднозначний образ змальовано авторами: Чіпка, який із невтомою шукача правди перетворився на страшного злочинця. Після довгих міркувань я дійшов висновку, що думки і вчинки Чіпки можна зрозуміти та
пояснити, але не можна виправдати, тому що жодна людина не має права здійснювати таким чином “самосуд”. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки і будувати своє життя, і тоді не потрібно буде шукати собі виправдовування.

Також захопила мене повість О. Кобилянської “Земля”. Прочитавши її, стає зрозуміло, що кожною людиною володіє якесь почуття. У когось домінує жадоба до грошей, у когось – кохання, у когось – жорстокість. Для селянина XIX століття – той час, який змальовує Ольга Кобилянська у повісті – головним у житті є земля. Все його існування – гірка і тяжка праця, яка забирала силу, молодість, здоров’я, навіть саме життя. Земля, в уяві селянина, була живою істотою, в якій – все його життя. Страшно стає, коли розумієш, що так жили твої пращури…
Однією з улюблених моїх письменниць є Леся Українка. Причому вражає не тільки багата спадщина письменниці, а і її життя. Письменниця прожила коротке – 42 роки – життя, та встигла зробити багато, її талант розкрився в усіх різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці, фольклористиці, перекладах. Одночасно Леся Українка була громадським діячем, свою працю пов’язувала з визвольним рухом. Приваблює і сама постать поетеси як людська особистість. Це була людина виняткової чесності і принциповості, правдивості й душевної краси. Та найбільше вражає феномен людської стійкості: людина, яка довго і важко хворіла, була прикута хворобою до ліжка, не здалася, а створювала такі шедеври, як “Лісова пісня”, які прожили набагато довше, ніж сама письменниця, та продовжують вражати її нащадків. І це не дивно: свій цвіт душі вилила Леся Українка у “Лісовій пісні”. Основний конфлікт драми підпорядковано змаганню за щасливе життя, за високе в людині, яка б могла “своїм життям до себе дорівнятись”. Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і тупа буденщина зіткнулись у цій драмі, яка закликає зберегти в серці “те, що не вмирає”. “Лісова пісня” закінчується переможним співом кохання, усміхом щастя серед зими. Прощальний монолог Мавки пройнято життєствердною думкою про вічність буття, невмирущу силу і спадкоємність духовних цінностей, красу і велич людини.
І це прекрасно, що існують письменники, які своїми чудовими творами змушують людину замислюватись про життя та своє місце у ньому, дарують поживу для розуму та насолоду для душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Книга – мій вірний друг і порадник