«Караюсь, мучусь, але не каюсь» – життєве кредо поета-громадянина Шевченка

Якось до мене потрапили вірші грузинського поета В. Гапріндашвілі. Читаючи їх, я звернула увагу, на вірші, присвячені Тарасу Шевченку, і запам’ятала одну строфу:

Не вмре повік твоє святе ім’я! Йому, як сонцю, вічно пломеніти! І буде пісня зроджена твоя, Мов океан розбурханий, гриміти. Так, стільки буде жити людина на землі, скільки будуть пам’ятати ім’я Великого Кобзаря.

А ввійшов у літературу Т. Шевченко зі своїм славнозвісним «Кобзарем». Не тільки багатством тем і жанрів славиться ця книга, а й тим, що поет влучив своїм поетичним

словом у серце своєї епохи; його творчість стала історичним етапом у житті народу, великим поштовхом уперед.

Шевченків «Кобзар» є синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозинку, найменший стогін кріпака.

Яка важка доля судилася Тарасу! Виходець з багатодітної кріпацької сім’ї, він став людиною з великої літери – незважаючи ні на що: принизливе ставлення до нього і його родини, наклепи (вже пізніше) П. Куліша, недовірливе ставлення, арешт, перебування у казематі і на засланні тощо. Здавалось би, такі тортури мали зламати його. Та цього не сталося, бо Шевченко метою свого життя поставив

возвеличення людини:

… Возвеличу Отих малих рабів німих. І на сторожі коло їх Поставлю слово. І прагнув до цієї мети, долаючи всі перешкоди, вірив що … на оновленій землі Врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. Т. Шевченко, як я вже говорила, був сином кріпака, мужика, а став «володарем у царстві духа», велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, і в той же час професором і книжним ученим.

І. Франко у своїй статті «Присвята» досить виразно розкрив образ фундатора нової української літератури. Він писав: «Десять літ томився Шевченко під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій».

Доля справді переслідувала Тараса Григоровича, та «вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей у ненависть і погорду».

У вірші «Мені однаково» поет зізнається в тому, що нікому не дозволено з серця людини вирвати її Батьківщину:

… Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять,

лукаві… Особливий фізичний тягар впав на Шевченка, коли він перебував у Новопетровській фортеці. Йому ненависний був дух солдафонства, що чавунною печаттю лягав на живу душу. Проте ні муштра, ні вонюча казарма, ні товариство напівдиких солдат, навіть хвороба не приводили Шевченка до розпачу. Все це він міг знести, бо був міцний і тілом, і душею. А от заборона писати і малювати – це вже занадто. Це була заборона бути самим собою. Царат цілив у саме серце поета, бо добре знав, що поет мусить говорити з народом.

Бачити, мислити, почувати – і нікому про це не сказати – це гірше тюрми, від цього душа займається полум’ям і вибухає вулканом думки і прагнення. Вибухає і згоряє в цьому полум’ї. І вже ніяка сила не втримає її від творіння.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

«Караюсь, мучусь, але не каюсь» – життєве кредо поета-громадянина Шевченка