Історичні передумови виникнення української культури


Давня слов’янська культура формувалася протягом багатьох віків. На жаль, ми з вами не можемо детально розглянути це питання і проблеми, пов’язані з тим часом, навколо яких точаться дискусії вчених. По-перше, це проблема етногенезу українського і російського періодів, що є частиною проблеми етногенезу слов’ян. Існують дві теорії.

1.Побудована на визнанні руху як керівної засади етнографічного процесу: слов’янство, згідно з цією теорією, виникло в Прибалтиці, що й була першою батьківщиною слов’ян, а потім вони рушили на південь – у віслянський басейн, пізніше – на схід – у басейн середнього Дніпра. Унаслідок чого поділилися на західних і південно-східних слов’ян.

2. Теорія автохтонізму: слов’яни автохтони-аборигени, тобто незмінні жителі тієї самої території з часів неоліту. Змінювалися культури, але етнос залишився той самий. Прабатьківщина слов’ян – межиріччя Одра і Вісли, або середнє Наддніпров’я.

Є ще багато гіпотез з цієї проблеми. По-друге, це проблема походження етноніма “Русь”, яка теж викликає дискусії. Найважливіші дві теорії: варязька і автохтонна.

Перша базується на припущенні, що “Руссю” фіни називали одне з племен норманів (тобто варягів).

Друга – автохтонна – виходить з того, що ця назва місцевого походження, бо існує багато топонімів того ж кореня: Рось, Росла – річки

в Україні, “росами” називали тих, хто на чолі з князем Аскольдом напав на Царгород у 860 р. (у грецьких джерелах) і т. ін.

Детальніше про це ви дізнаєтесь з курсу “Історія України” і з монографії С. Маланюка та М. Семчишина. На жаль, ми не можемо детально розглядати витоки української культури. Зазначимо головні етапи цього процесу на терені України:

Трипільська культура, що датується ІІІ тис. до н. е.

Кіммерійська культура в Північному Причорномор’ї: 1500 – 700 рр. до н. е., яку вважають продовженням трипільської.

Скіфська культура – культура іранських племен (які перебували в Україні у VІІІ – ІІ ст. до н. е.), що залишила після себе кургани, скіфських баб (які знаходяться біля нашого історичного музею), скіфське золото, що зберігається в Києво-Печерській лаврі в Києві і є зразком так званого “звірячого стилю” (бо саме звір – головний персонаж усіх виробів із золота), а ще – скіфську кераміку з геометричним узором і символікою.

Сарматська культура (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.), яка витісняє скіфську і продовжує її традиції (це теж іраномовна культура).

Грецька культура репрезентована грецькими містами-колоніями (Кафа у генуезців): Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей (Керч) (VІІІ – V ст. до н. е.).

Римська культура, що в І – ІІ ст. до н. е. впливала на культуру на терені України, бо саме в цей час кордони Римської імперії наблизилися до України.

Германські племена готів на початку ІІІ ст. до н. е. захопили Південну Україну і мали вплив, особливо на військову організацію.

З ІV ст. східні слов’яни, які жили на території сучасної України, об’єдналися в сучасну формацію антів. Вона проіснувала до початку VІІ cт. Анти (були слов’янськими, що за гіпотезою прийшли з Дунаю), а саме поляни (жили на правому березі Дніпра біля Києва), і стали одним з найголовніших коренів Київської Русі. Саме на них у VІІ ст. вперше поширюється назва “Русь”.

Але чи були східні слов’яни українцями? Скоріше, це була давньоруська народність, яку в рівній мірі можна вважати витоком українського етносу, і російського, і білоруського. Цю народність відрізняли три види чи типи життя: осідле, кочове, бродяче; з кількох потоків: слов’янського, балтійського, фінно-угорського; з впливом германського, тюркського, північнокавказького.

Не можна казати про кількісну перевагу слов’ян в етногенезі, але, як вважають фахівці, слов’янське начало домінувало в мові, а це дуже важливий елемент будь-якої культури.

У ІХ ст. Русь за її межами і, перш за все, у Скандинавських країнах називали “Гардарікою” – тобто країною міст. У другій половині ІХ ст. утворилася Давньоруська держава.

Релігійні уявлення слов’ян були язичницькими. Язичництво слов’ян мало свою міфологію, пантеон головних богів, жерців.

У далеку давнину східні слов’яни мали тотемістичні уявлення, обумовлені головним заняттям – полюванням. Кожне плем’я мало свій тотем. Деякі – поклонялися Вовку і в день зимового сонцестояння чоловіки, одягнені у вовчі шкури, виконували ритуальний танок, ніби перетворюючись на своїх могутніх священних предків, щоб позичити їхньої сили. У часи християнства “вовкодлаками” або “вурдулаками” (тобто одягненими у вовчу шкуру – в длак) почали називати злих перевертнів.

Ведмідь, саме ім’я якого не зберегла мова, замінивши його на прізвисько (“відаючий мед”), був грізним тотемом, уособлюючим бога, духа лісу.

Слов’яни-полювальники поклонялися й найдавнішій слов’янській богині родючості, неба і сонячного світла – Олениці (Лосиці), яка в їхньому уявленні, на відміну від звичайної Олениці, мала роги.

Тому як обереги в хати клали або лапу ведмедя, або вішали над входом оленячі роги.

Кінь – ще одна із свійських тварин, що обожнювалася стародавніми слов’янами, які прикрашали (прикрашають на півночі Росії й досі) дах будинку конем (ця частина будівлі так і називається – “коник”).

Анімістичні уявлення стародавніх слов’ян обумовили культ Матері-Землі, обожування лісів, гаїв, усіх сил природи. Складається культ упирів та берегинь, води як життєстворюючої стихії. Усім цим силам слов’яни приносили жертви, вважаючи важливим поклонитися і добрим (берегині), і злим (упирі) духам.

У цей період, який академік Б. А. Рибаков називає першим в історії розвитку релігійних уявлень слов’ян, з’являються й перші уявлення про богів.

Головними богами, яких найбільше шанували, були:

Дажбог – бог сонця (в “Слові о полку Ігоревім” руський народ названо “Дажбоговими онуками”);

Стрибог – бог вітру.

Другий період – це період культу Роду як божества Всесвіту: Рід – творець Всесвіту, а Рожаниці – богині родючості. Вважалося, що душа померлої людини не переселяється в інше тіло і продовжує жити серед живих.

У християнських повчаннях проти язичництва XІІ – XІІІ ст. про Рід писали як про Бога, якому поклонялися всі народи.

У слов’янському пантеоні Родові належало головне місце. Він уважався богом неба, грози, родючості, богом усього сущого. Ім’я бога походить від іранського кореня із значенням божества і світла. Той самий корінь мають слова: “родина”, “врожай”, “народ”.

Рожаниці – супутниці Роду, їх образ походить від стародавніх Олениць. Вони не стільки богині родючості, скільки охоронниці життя. Після прийняття християнства культ Рожаниць поступово стали ототожнювати із культом Богородиці.

Слов’яни уявляли світ за міфологічною моделлю як триповерхову конструкцію, де Середній світ – Земля, Нижній світ – пекло, де горить вічний вогонь, а над Землею – Верхній світ – Небеса з кількома поверхами, і на “сьомому” живуть вищі сили.

Землю оточує Світовий океан, у середині якого – священний камінь – “пуп землі”. Він знаходиться біля коренів Світового Древа (іноді це Святі Гори). Як і інші народи, слов’яни вважали Світове Древо Космічною віссю, що об’єднує всі три світи. У гілках дерева живуть Сонце й Місяць, а біля коріння – Змій.

Це дерево іноді називали Ірій, тобто “дерево блаженної країни Ір”, що знаходиться на півдні, де зимують птахи. Саме там вирішувалися людські долі.

Український “вирій” – рай – походить від цього слова.

Потойбічний світ, в уявленнях давніх слов’ян, знаходився “за рікою” (найчастіше це були Дніпро і Дон, Дунай) – за кордоном світу людей.

Уявлення про вічне життя в слов’ян змінювалися, що обумовило її поховальні ритуали. У далеку давнину вважалося, що душа померлої людини переселялась у тіло дитини, яка могла з’явитися на світ. Ось чому померлих ховали в позі зародка, скорченого, як в утробі матері.

Потім почали класти тіло померлого витягнутим, ніби людина заснула (померлий – це той, що заснув). Душа тільки тимчасово залишила тіло, але вона може повернутися, і тоді покійник оживе.

Найбільш поширеною формою поховання були кургани, в яких поруч з померлим чоловіком клали зброю, вбитих коней і собак, а з жінками – свійських тварин, посуд, зерно. Тіла померлих клали на краду (багаття), вважаючи, що разом з вогнем душа померлого одразу потрапляє в небесний світ. Похорон завжди закінчувався стравою – поминками й тризною – військовим змаганням.

У третій період – язичницьких слов’янських вірувань сформувався культ Перуна, бога не тільки грому і війни, але й бога-покровителя київських князів. Саме тоді й складається пантеон давньоруських богів.

У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її – об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:

Перун – відкриває список.

Велес (Волос) – “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).

Хорс – помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).

Дажбог – бог сонця.

Стрибог – бог вітру.

Сварог – бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.

Сімаргл – його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” – звідси й ім’я.

Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos – прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір опис улюблена вулиця.
Історичні передумови виникнення української культури