Грішники і праведники у зображенні М. С. Лєскова

Твір по нарису “Леді Макбет Мценського повіту”. Що означає для сучасного російського читача словосполучення “Леді Макбет Мценського повіту”? Якась претензія на світову значимість. Любов і кров. Шекспірівські страсті російської глибинки: гори трупів і фонтани крові. Можна знайти у цьому нарисі тонку іронію, пародійний мотив переглядає в його словесній тканині. У Шекспіра все відбувається у фіналі його трагедій, де герої трощать один одного, труять, проколюють один одного шпагами, душать і каються. У Лєскова відбувається практично

те ж саме – але спочатку якось буденно, без надриву і, головне, без каяття, якось по-особливому цинічно і навіть чи ледве не весело. Деякі лєсковські герої, по суті, досить стійкі позитивні образи. Зіновій Борисич, “чоловік Катерини Львівни, людина років п’ятдесяти з лишком”.

Грамотний купець, не п’є, встає у шість ранку, чашка чаю, і за праці праведні. А хрипить купець, коли його душать Катерина і Сергій, і обзиває їх варварами, душогубами. А вершить це “некрасівській” виходець із народу, веселун-прикажчик, грамотій і книжки читає. А ще російська жінка “з бідних”, натура цільна, рішуча {“Коня на скаку

зупинить, у палаючу хату ввійде”). А жила вона у будинку чоловіка таким життям, що Лєсков іменує “нудьга російська”, від неї “весело навіть повіситися”. А далі усе як у пісні на вірші Аполлона Григор’єва: чорні кучері, червона сорочка, борода ледь пробивається, і куховарка Ксенія розповідає, що всім злодій взяв, що ростом, що красою. Так починається ця дика, кривава, чи ледве не африканська пристрасть. У Лєскова все побудовано на контрастах. Катерина – тендітна, тонка, легка, молода – і не красуня, але “по зовнішності жінка дуже приємна”, але якоїсь незвичайної інфернальної сили. Стоїло їй штовхнути Сергія в груди своєю витонченою ручкою – той відлетів на два кроки. Першою справою Катерина позбулася від свого цікавого свекра. Вмер восьмидесятилітній Борис Тимофійович “так, як вмирали у нього в коморах пацюки, для яких Катерина Львівна завжди своїми власними руками готувала особливу страву”. Потім настала черга рідного чоловіка, над яким ще і потішилися “варвари” перед вбивством: “Катерина засміялася і жагуче поцілувала Сергія при чоловіку”. Катерина скоює вбивство сама, її коханець лише руки тримає у жертви. Лєсковські персонажі для читача до заключних сцен залишаються абсолютно непрозорими. Він не знає, що рухає їхніми вчинками, що приховано за тілесною оболонкою, які вібрації душі. Дуже схоже на античну драму. Тільки там героями керує безлика доля, написана їм на роді, і якщо відбувається злодіяння, то заради цілей великих. У Лєскова мценське лиходійство – повсякденна робота. Читаєш главу про вбивство Федора Ляміна, що немов списана із древнього літопису, і серце від жалості стискується, – а у героїв ніяких щиросердечних ворушінь, ніякої туги. Лєсковські персонажі, грішні його герої, ніколи не осягнуть змісту страждання, що розм’якшує душу.

У їхньому світі не залишається праведників. Нікого немає на цілому світі, крім колодників і конвойних. Мир грішних повний страшних бачень і примар. Людина, по Лєскову, своє пекло носить на собі, немов шкіру. Пекло це тягне в глибину, на дно. Не випадково фінал нарису представляє ріку (образ Лети – ріки забуття), у якій Катерина Львівна “як сильна щука на м’якоперу плотицю” накидається на свою нещасну суперницю, ховається під водою і більше не показується. XX століття нараховує безліч спроб різних інтерпретацій лєсковських образів. Більшість їх зводиться до того, щоб представити Катерину або Сергія жертвами задушливих умов купецького побуту, поміняти місцями катів і жертв. Однак людське життя має абсолютну цінність, тому настільки ж абсолютне лиходійство, що віднімає життя. Воно, лиходійство, має винятково негативне значення, і тому не належить світу людей, але тільки перебуває у ньому. Саме про це говорить Лєсков, і саме лише так можна витлумачити характери і образи його головних персонажів.






Микола вороний ідеолог модернізації української літератури.
Грішники і праведники у зображенні М. С. Лєскова