Герой роману Чапаєв

Герой роману “Чапаєв”: Уроки однієї трагедії Твір по літературі

Відгомони романтичних вірувань, надій на стрімке розпрямлення людей, знаходження ними реальної, не анархічної волі – але не в мифопоэтическом просторі легенди, чуда! – звучать уже в перших розділах “Чапаєва”. Так, на проводах полку ткачів на Східний фронт уперше висловлена мрія: “справи, тобто події, самі не ходять”, потрібні яскраві герої, “спільної справи водії”! І в бесіді з візником Гришей, що везе оповідача Федора Кличкова, комісара, у дивізію,

звучить тема очікування: зустріти в Чапаєві чудо, одкровення історії, степового коня, що “сам себе на вузді кріпить”.

А якщо цей герой себе ще не кріпить, то він, комісар, як більше підкована, знаюча відмінність ІІ Інтернаціонал від ІІІ (Герой роману Чапаєв їх явно плутає), підбере вузду понадежней, зробить із нього “спільної справи водія”. Так закладена була головна сюжетна колізія роману – Тема дружби-суперечки не прирученого орла Чапаєва і “приручающего” його (тобто що оскопляє, що схематизує) Федора Кличкова. І все це – на тлі боїв за Уфу, походів через уральські степи, мітингів.

Федір Кличков навіть

боїться, що він так і не впорається зі стихією “Чапаевщини” (тобто партизанщини, анархичного нібито правдошукацтва). Протягом усього роману він як би… “проробляє” сліпого степового орла, аналізує його навіть із надлишковим раціоналізмом, як піддослідний соціальний тип.

“Це безсумнівний народний герой… герой з табору вольниці – Емельки Пугачова, Стеньки Разіна, Єрмака Тимофійовича”…

Герой у теорії й реальному Чапаєві для Кличкова не збігаються. Зараз навіть небагато смешноватими виглядають педагогічні радості Кличкова, коли він, впровадивши на згадку Чапаєва якісь нескладні газетні догми, тріумфує: “Думки його іноді Чапаєв видавав за свої – так, у розмові з ким-небудь стороннім, як би невзначай”. Виходить, що герой наближався І до ідеалу, з людини ставав… експонатом! На жаль, так довгий час і розумілася виховна робота. “Бридке каченя”, здатний стати лебедем, робився “як всі”. На щастя, суцільному нівелюванню, як очевидному “успіху” політроботи, Чапаєв так і не піддався: алмаз характеру, як ми побачимо, устояв, не стерся. Втім, ретельність Кличкова-воспитателя і його практичний : погляд на Чапаєва як на удобнейшее, по-своєму “талановите” знаряддя керування сирий, родинної йому селянською масою – досить характерна риса епохи громадянської війни. У ро – І мане досить глухо, нечітко говориться про ворожість Чапаєва до якимсь “штабам”, герой явно не любить “ревсовет”, тобто Реввоенсовет, очолюваний Троцким. Але чому не любить? У чому отут Драма для Чапаєва і його волі?

Зараз багато чого в роздвоєності Чапаєва, звичайно, проясняється. Драматично не те, що Чапаєв не присвячений в усі задуми й мети тих же “штабів”, які він не розуміє, від яких він – і насамперед від Л. Д. Троцкого – психологічно відчужений. І Його засмучує інше: він інтуїтивно відчуває, що від всіх щедрот волі йому дозволена по суті лише воля вершника \ революції, її винтика – рубати, трощити білих, сіяти смерть, опираючись на механізм терору, часом “мислити” із циркулем перед картой-трехверсткой з розташуванням полків, загонів. А за межі “трьох верст”? На жаль, отут він відразу відчуває границі своєї волі: він натикається на стійку зневагу до себе, на міф про свою сліпоту, стихійність, патріархальності. І це – при безперервних завіреннях, що “народ – творець історії”?!

Наш Герой Чапаєв смутно догадується: у самім повітрі епохи, у її гаслах і плакатах, у мовленнях Троцкого або Бухарина звучать теми зовсім іншої волі: волі світової пожежі, якоїсь “сверхреволюции”, здатної спалити і його, і Росію. В океані цієї прийдешньої волі Росії приділялася, як очевидно, роль купи займистого матеріалу, що не має ніякий інший, тим більше самостійної, цінності. Без розрахунку на цю сверхреволюцию, світова пожежа, можливо, і не почали б такої бучі в Росії! Імовірно, щось про світову комуну, заради якої варто йти на будь-який терор, Чапаєв слихивал. Може бути, він навіть погодився б і з тим визначенням надзадачі Жовтня, що в 1927 році висловив М. А. Светлов у популярній “Гренаді”:

Землю покинув, пішов воювати, щоб землю в Гренаді селянам віддати…

Але спочатку^-те треба дати землю й волю своїм!.. Він бачить рідне Заволжя, тисячі селянських дворів, відчуває їхньої надії. Йому мало волі повітового стратега, лицаря коня й шаблі: йому гостро необхідно якесь наочне етичне виправдання його смертельно небезпечного ремесла, усього пожежі революції… Анк-кулеметниця у фільмі “Чапаєв” випробовує якусь тваринну радість від відчуття: її кулі викашивают молодих офіцерів, що йдуть у психічного, виконаного презирства до демократичного “бидлу”, до “личакарів” атаку! Чапаєву цієї радості явно мало…

Повчальні всі бесіди героя з Федором Кличковим – і Оповідання Чапаєва про фронт, і замислена сповідь про ходіння по Волзі, із шарманкою й дівчиною Настею. Немов отямившись під пильним поглядом Кличкова, герой відкидає “аполітичні”, загальнолюдські життєвідчування й… “подпитивает” своє класове почуття. Чим же? Спогадом про якогось купця-ошуканця: “Што тепер я злий проти купця, так всі тому, што знаю я його наскрізь сатану: отут я краще Леніна соціалістом буду, тому што на практиці всіх купців розглянув…” Хто йому в цьому середовищі, в 1919 році скаже, що були серед купців і Третьякови, і Морозови, і Мамонтови! Фурмановский Кличков, імовірно, знає, як по-різному було російське купецтво, але і його пам’ять “у цю сторону”, як і самого Фурманова, була міцно відключена.

Втім, натужні самозбудження проти купців, попів (мол, вони, ошуканці, таємно їдять скоромне в пост!) погано, видимо, задовольняють моральний голод героя, не виправдують безперервних убивств, загального озвіріння душ, жах терору. “Революція є малий апокаліпсис історії”,- скаже Н. А. Бердяєв. Та й коли купці або попи не грішили, не каялися? Безтурботно відмахнутися від запитів совісті – в ім’я чого ж тоді ці ріки крові, цей кінець світу? Чапаєв, відчужений від “штабів”, не “присвячений” у зміст світової комуни, у сутності “м’яз лайлива” (Пушкін), все-таки не може.

Чим же в підсумку дозволялася самітність, етичний голод вершника революції, що отвергнули мізерний пайок псевдосвободи, убогість почуттів голоти? Створенням саморобної, кустарної “соціології”, своєї програми руху на щастя, особою народної мудрості… Звичайно, еклектичної, запозиченої – з газет, плакатів, з мовлень на мітингах. У мітингових сценах роману, що дихають рідкою силою страстей, наочністю помислів і простодушних рішень,- джерело величезної чарівності, відкритості характеру героя роману Чапаєва, всієї його енергії саморуху через часи й континенти. І зараз немов чується голос героя, що наводить “порядок” у звільненому селі, що соромить дріб’язкові злодійські душі, измельчающие велику мрію про волю й рівність “грабижкой”:

“Ти от тягнеш із чужого будинку, а воно й без того все твоє… Раз окончится війна – куди ж воно все піде, як не тобі? Всі тобі. Відняли в буржуя сто корів – сотні селян віддамо по корові. Відняли одежу – і одежу розділили нарівно… Чи вірно говорю?! – Вірно… вірно… вірно…- рокотом котилося вответ.

Спалахують навкруги жваві особи, нишпорять полум’яніючим захватом ока”.

Наївно, звичайно, смішно звучать ці мовлення сільського популіста. Але як щирі вони навіть у своїй обмеженості!

Може бути, це говорить селянський Христос? У цій програмі прямої дільби ста корів на сто сімей живе мрія – відразу “порадеть” всьому бідняцькому класу. Нагодувати тисячі людей відразу й…п’ятьма хлібами! Так знудьгувалася Селянська душа Чапаєва по правді, справедливості, що він хоче за звичаєм Стеньки Разіна всіх утішити й обрадувати розділеним видобутком. Не думаючи про те, що це ще не творення, а найчистіше марнування, “проїдання”, що деморалізує самих переможців.

Так Чапаєв Пробує апокаліпсис історії перетворити в створення миру. Мітингові одкровення завжди прості, наочні: сама по собі наочність і швидкість проведення, надзвичайність таких “земельних” або “шкільних” реформ і є нібито доказ їх “істинності”. Не будемо судити строго безграмотного реформатора із шаблею. Не так уже далеко йшли (і йдуть) від нього адміністратори, що легко скасовували на наших очах тисячі сіл, що обіцяли “комунізм” – через двадцять років. На тлі багатьох з них “популіст” 1919 року виглядає наивней і нравственней: його ілюзії, його обіцянки не сполучені зі спрагою удержатися у влади, на гребені хвилі, прослить чарівником, майстром чуда.






Мій кумир твір.
Герой роману Чапаєв