Гельдерлін і Німецький романтизм

Серед німецьких (і не лише німецьких) пое-тів-романтиків було багато людей з тяжкою і трагічною долею. Але й серед них доля Гельдерліна – одна з найтрагічніших. Цього поета прогледів його вік, тоді як його творчість належить до найкращого й найпоети-чнішого з написаного німецькою мовою. За життя він знаходив визнання лише у вузькому колі друзів та поодиноких ентузіастів поезії. Зла доля довго переслідувала Гельдерліна й після смерті, і ближчі покоління майже повністю його забули. Радикальний злам намічається лише наприкінці XІX ст., а на початку

нашого віку для нього настає нарешті час відродження й тріумфу. Причому це досить-таки запізніле визнання було напрочуд бурхливим і одностайним. До цього включаються поети й прозаїки, філософи від Дільтея до Гайдеггера, критики й літературознавці; про Гельдерліна з’являється величезна література, яка невпинно зростає й досі. Напівжартома Й. Бехер писав, що Гельдерліну загрожує нове забуття, цього разу під шквалом праць дослідників, коментаторів, есеїстів.

Народився Гельдерлін в сім’ї бідного пастора у Швабії, виховувався в монастирських школах в Денкендорфі й Маульбронні, а далі навчався в Тюбінгенській семінарії,

де дружив з Гегелем і Шеллінгом (вони теж були студентами цієї семінарії). Навчання в Тюбінгенській семінарії збіглося з початком і розгортанням Французької революції, палким прибічником якої стає Гельдерлін. В четверту річницю штурму Бастілії троє друзів – Гельдерлін, Гегель і Шеллінг – посадили в дворі семінарії “дерево свободи” і виголосили біля нього клятву на вірність ідеалам революції. Слід зазначити, що із трійці приятелів вірність цій клятві зберіг до кінця лише Гельдерлін, але заплатив він за цю вірність ідеалам молодості найтяжчою ціною.

В Тюбінгені, в час загального піднесення і великих надій, формується світогляд Гельдерліна, зокрема така його характерна риса, як універсалізм мислення, схильність бачити життєві явища й проблеми в найширших, “космічних” масштабах. Він посилено вивчає філософію, зокрема давньогрецьких натурфілософів і Платона, а також Спінозу, Руссо, Канта. У цей період складається оригінальна поетична філософія Гельдерліна, якою пройнята вся його творчість. В сутності своїй пантеїстична, вона засновується на одухотворенні природи, на довірі до неї як сили доброї і благотворної, здатної вести людей до гармонії і щастя. Важливою опорою для філософсько-поетичної системи Гельдерліна стає міфологія, передусім давньогрецька, яку він прагне трансформувати, зберігаючи, однак, її внутрішню сутність. Для нього міфологія була гомогенною природі, в ній він знаходив органічне втілення “живих стихій” чи “всемогутніх геніїв” природи, її динамічних начал і сил.

Тим народом, який розумів природу й умів керуватися її законами, були для Гельдерліна давні греки. Відповідно в давньогрецькій культурі він вбачав культуру, яка перебувала в гармонії з природою, розвивалася в “обіймах природи”, не протиставляючи себе їй і її законам. Звідси культ давньої Еллади, притаманний Гельдерліну, прагнення пройнятися її органічним, відповідним природі, світовідчуттям, духом і ладом її культури, чим він так відрізняється від інших німецьких романтиків, які свої симпатії віддавали переважно середньовіччю. До цього необхідно додати, що класична Греція була для Гельдер-ліна не тільки великим минулим, а й прообразом майбутнього, що народжувалося в бурях Французької революції.

Характерним явищем ранньої творчості Гельдерліна є його “тюбінгепськг гімни”. В них оспівуються ідеї й поняття, які Французькою революцією були підняті до рангу найвищих громадсько-політичних і моральних цінностей, стали її символами віри. Так на німецькому грунті постали два “Гімни свободі”, “Гімн людству”, “Гімн дружбі”, “Гімн красі” – як своєрідні відлуння Французької революції, її високих прагнень і поривів. Оспівуючи ідеали і пафос Французької революції, Гельдерлін почасти запозичував і її мову та образно-стильову систему. В “тюбінгенських гімнах” він широко вдається до античних образів і ремінісценцій, причому його міфологічні боги й історичні герої тут ототожнюються з алегоричними образами й поняттями Французької революції, теж стилізованими під античність. Багато для нього важила тоді й одична традиція ПІіллера, на яку він теж спирався у своїх “тюбінгенських гімнах”. Близькі до неї урочисто-патетичний тон цих гімнів, їхній філософський пафос і риторика, ритміка і строфіка.

Досить непростим є питання типології творчості Гельдерліна, її належності до певних художніх систем і напрямів. З цього приводу висловлювалися різні думки й виникали суперечки. Одні дослідники вважають Гельдерліна представником нового класицизму і ставлять його в однім ряду з Вінкельманом, Гете, Шіллером як гідне завершення цього блискучого ряду. Інші ж розглядають його як романтика, щоправда, з яскраво вираженими самобутніми рисами, що вирізняють його з-поміж інших романтиків. Треті заявляють, що Гельдерлін знаходиться поза тогочасними напрямами й течіями, бо в усьому ним написаному він завжди поет і філософ, завжди класик і романтик водночас.

Справді, Гельдерлін був і класиком, і романтиком, але в надто категоричне “водночас” необхідно внести уточнення: він був переважно класиком на ранньому етапі творчості, далі ж його розвиток відбувався в напрямі дедалі більшого зближення з романтизмом, злиття з романтичним рухом. Його творчість розпочиналася в річищі нового класицизму, але далі він іде своїм власним шляхом, творить поезію глибоку самобутню і за змістом, і за формою.

Але об’єктивно все це було нічим іншим, як дедалі глибшою романтизацією його світовідчуття і творчості. На перший погляд, в поезії Гельдерліна все ніби лишається незмінним: той же культ Еллади, те ж схиляння перед її мистецтвом як безсмертним зразком, ті ж поривання до її “відродження”, – але за цією зовнішньою незмінністю відбувалися глибокі зрушення, принципові зміни в характері світосприйняття і типі поетичної творчості. Сприйняття Еллади та її ідеалів все більше зміщується у Гельдерліна в суб’єктивно-ліричну площину й перетворюється на предмет напруженого ліричного переживання. Водночас все це у нього активізується й актуалізується в мірі, незнаній для класицизму, можливій лише в романтичній системі світосприймання і творчості.

Однак тут необхідно ще торкнутися деяких фактів життєвого й творчого шляху поета. Закінчивши навчання в Тюбінгені, Гельдерлін відмовляється прийняти духовний сан і через кілька місяців опісля, в грудні 1793 p., їде до Тюрінгії, де знаходилися тодішні центри німецької духовної культури – Веймар та Ієна. Це була спроба молодого поета включитися в основний потік духовного й літературного життя країни. Проте він не був прийнятий ні неокласицистичним Веймаром, ні романтичною Ієною, і це значною мірою спричинилося до того, що Гельдерлін виявився приреченим на самотність і невизнання. Важко сказати, чому так сталося, але головна причина, думається, в рідкісній оригінальності його творчості.

В травні 1796 p., відмовившись від подальшої боротьби, Гельдерлін залишає Ієну. Наступає кращий, франкфуртський період життя поета (1796-1798), осяяний коханням до Діотими – Сюзетти Гонтар, дружини купця Гонтара, в домі якого він служив гувернером. У Цій молодій жінці із середовища франкфуртського купецтва, яке відзначалося практицизмом і бездуховністю, він несподівано зустрів духовно близьку йому людину, наділену від природи здатністю розуміти чи інтуїтивно відчувати весь той світ філософсько-поетичних ідей і цінностей, мріянь і поривів, якими він жив. Природа, краса, Еллада, все, що він палко любив і перед чим схилявся, злилися для нього в цій жінці, яку він назвав грецьким ім’ям Діотима, запозиченим із діалогів Платона. Він переживає високе творче піднесення, завершує першу частину роману “Гіперіон”, створює низку поетичних шедеврів. І скрізь у цих творах присутня Діотима: в образі головної героїні роману, молодої гречанки, яка уособлює органічність і красу буття, в численних поезіях, прямо чи опосередковано звернутих до неї:

Посланнице небес, я чую тебе! О Діотимо! Люба! Я очі звів І вдячно узрів над собою День золотий угорі. Заграли Оживши, ключі, а на темній землі Зітхнули палко навстріч мені квітки, І, всміхнувшись крізь срібні хмари, З благоговінням Ефір схилився. Переклад М. Бажана

Та зневажена поетом дійсність вдерлася в його щасливий світ, і восени 1798 р. він змушений був залишити Франкфурт. Наступні півтора року він живе в сусідньому Гомбурзі й час від часу зустрічається з Сюзеттою Гонтар. Незважаючи на тяжкі переживання, триває його активна творча діяльність, зокрема, в цей час він працює над драмою “Смерть Емпедокла”. У творчому відношенні це продовження франкфуртського періоду, часу найвищого творчого розквіту Гельдерліна. Але в цей час невідступно назріває душевна і творча криза поета.






Характеристика короля ліліпутії.
Гельдерлін і Німецький романтизм