Філософія Достоєвського

Всі питання, які хвилювали письменника-гуманіста, що розгадує таємницю людини”, що потеряли цілісність, що утратили гармонію, що перебуває в розладі з дійсністю й самим собою, починають стягатися до свого центра, своєму фокусу – до ідеї “ще більш непосильної” – до ідеї Бога. Він страждає цією ідеєю. По виходу з каторги Достоєвський розповідає про свої роздуми однієї однієї з “декабристок” – Н. Фонвізіній – наступне:”Я скажу Вам про себе, що я – дитя доби, дитя невір’я й сумніву дотепер і навіть (я знаю це) до кінця

днів моїх

Яких страшних мучень коштувало й коштує мені тепер ця спрага вірити, що тим сильніше в душі моєї, чим більше в мені доводів противних. І однак же, Бог посилає мені іноді хвилини, у які я зовсім спокійний; у ці хвилини я склав собі символ віри, у якому все для мене ясно й свято.

Цей символ дуже простий, от він: вірити, що немає нічого прекрасніше, глибше й симметричнее, розумніше, мужественнее й досконаліше Христа, і не тільки ні, але з ревнивою любов’ю говорю собі, що й не може бути. Мало того, якщо б хто мені довів, що Христос поза істиною, і дійсно було б, що істина поза Христа, те мені краще хотілося б залишатися із

Христом, ніж з істиною” (4 , 176). “Разючі визнання письменника, – зауважує Н. Буданова, – про властивій йому величезній спразі віри й про болісні релігійні сумніви, серед яких особистість Христа виступає як якір порятунку, як дороговказна зірка. Христос з’являється як втілення й критерій доконаних Моральності, Добра й Краси, а тим самим і втіленням абсолютної, вічної й вищої Істини, що протистоїть всім відносним, тимчасовим, прихожим істинам”.

Задумавши роман “Житіє великого грішника”, він писав А. Н. Майкову: Головне питання, що проводиться у всіх частинах, – той самий, котрої я мучився свідомо й несвідомо все моє життя – існування Божие”. В останній рік життя художник відзначав у своїх “Записних зошитах”: “Мерзотники дражнили мене необразованною й ретроградною верою в Бога. Цим слухам і не снилося такої сили заперечення Бога, яке покладено в Інквізиторі й у попередній главі, якому відповіддю служить весь роман. Не як дурень же (фанатик) я вірую в Бога. І ці хотіли мене вчити й глузували з мого нерозвитку! Так їхній дурній природі й не снилося такої сили заперечення, що пройшов я. Їм чи мене вчити!”.

Посилаючись на “Легенду про Великого Інквізитора” і на главу про дітей в”Братах Карамазових”, Достоєвський писав: “И в Європі такої сили атеїстичних заперечень немає й не було. Стало бути, не як хлопчик же я вірю в Христа і його сповідаю, а через велике горно сумнівів моя осанна пройшла, як говорить у мене ж, у тім же романі рис.

Як розуміти всі ці заяви Ф. М. Достоєвського? Чи значать ці висловлення, що в періоди сумнівів він доходив до повного атеїзму? На наш погляд, немає. До атеїзму він все своє життя ставився різко негативно, уважаючи його”дурістю й недомислом”. Ніхто з вас не заражений гнилим і дурним атеїзмом”, – упевнено говорить він у листі до сестри. В існуванні теперішнього атеїзму він навіть взагалі сумнівався. У листі до К. Опочинину (1880 р.) письменник зауважує:”Ніхто не може бути переконаний в існуванні Бога. Я думаю, що навіть і атеїсти зберігають це переконання, хоча в цьому й не зізнаються, від чи сорому що”.

Наближався до атеїзму Достоєвський, може бути, лише в 1846 році, коли перебував під впливом соціалістичних ідей В. Бєлінського. Хоча й у цей період його властиво хвилював питання, як зрозуміти, погодити існування Бога й світового зла, Бєлінський затверджував: “… я не хочу щастя даром, якщо не буду спокійний на рахунок кожного з моїхоїх кровних брат”. Слідом за ним письменник не приемлет”жертв умов життя й історії” і вимагає звіту про всіх безвинно й випадково загублені в ході історичного”прогресу”.

Але від кого вимагати звіту? У традиційному релігійному сприйнятті суддя єдиний – Бог. Залишається, якщо бути логічним, або не прийняти Бога і його мироустройство, або слідом за Гегелем і всією західною філософією повторювати, що”все дійсне – розумно”, стало бути, усе жертви неминучі й виправдані мудрістю Божией. Ні Бєлінський, ні Достоєвський ніколи не погодилися б прийняти цієї відповіді західного миру. Тоді був один вихід: бунт проти Бога, неприйняття Божественного Одкровення

Але це вимагало перегляду цілої сформованої світоглядної системи орієнтирів, етики. Неминуче встала проблема самостійного створення нових релігійно-етичних цінностей. Достоєвський починає цей болісний шлях духовного пізнання, фіксуючи у своєму досвіді кризові тенденції епохи”всесвітньо-історичного” руйнування релігійної свідомості. Вирішальним пунктом тут стає каторга, де, як справедливо відзначають багато дослідників, відбувається “переродження переконань” письменника

Достоєвський був увергнутий у пекло людського буття, де “таємниця людини” стала з жахливою оголеністю, де вона кровоточила, як ніколи що не гоїться рана, підтверджуючи, на перший погляд, несправедливість і дисгармоничность божого мироустройства. І в цих умовах художник і людина звертається до Біблії. Це була книга, подарована йому дружинами декабристів у Тобольську по шляху в острог і колишня єдиної, дозволеної йому для читання. “Федір Михайлович, – пише його дружина, – не розставався з этою святою книгою в усі чотири роки перебування в каторжних роботах. Згодом вона завжди лежала на очах, на його письмовому столі, і він часто, задумавши або сумніваючись у чому – або, відкривав наудачу цю Євангеліє й прочитував те, що стояло на першій сторінці…”.

У Біблії він черпав силу й бадьорість, а разом з тим і готовність на боротьбу з открившимися йому в бутті труднощами, у тій загадковій книзі, що вийшла із середовища неосвічених пастухів, тесль і рибалок, який долею призначено було зробитися книгою книг для європейських народів”. І це саме в ті роки, – зауважує далі Л. Тичин, – коли освічений Захід самим рішучим образом від Біблії відвернувся, доглянувши в ній пережиток ідей, виправдува знаннями, що не ні нашими, ні нашим розумом. Критика біблійного віровчення, що почалася зі знаменитого”Теологічного трактату” Спинози принесла свої плоди. Філософська думка визнала в особі її найбільших представників, особливо в Німеччині, – тільки”релігію в межах розуму” (так було названо один з добутків знаменитого засновника німецької ідеалістичної філософії – Канта). Задовго до”Братів Карамазових”, ще в “Злочині й покаранні” Достоєвський робить спробу протиставити Біблію тому, що принесла Заходу сукупність добутих новим часом знань у всіх областях життя

Причому він опирається на те Євангеліє, що ще не перероблене сучасної просвященной думкою. Тут слова Одкровення: “Бог є Любов”, – перетворилися в розумну істину: Любов є Бог Достоєвський же виходить у сприйнятті віровчення не тільки з Нагорної проповіді, але й зі сказання про відродження Лазаря. По думці письменника, воно знаменує всемогутність. Творящего чудеса й дає зміст іншим, настільки недоступним для бедного”эвклидова” людського розуму біблійним словам. “Эвклидову” розуму, що не вірить у безсмертя людської душі, представлется розумним домагатися щастя для людей, “золотого століття” саме на землі. Такому розуму дійсно не знайти виправдання “сльозинки дитини”, і майбутня гармонія тут аморальна.

Але читаючи Біблію, мучачись нерозв’язним, Достоєвський приходить до переконання, що в цієї проблеми немає чисто інтелектуального дозволу. Закони логіки зобов’язують відкинути ідею доброти божого миру. Але думка художника знаходить свій вихід: відкрити сенс життя можна, лише прийнявши саме життя за основу, полюбивши “живе життя” – Бога – раніше логіки, раніше себе. Адже для “неэвклидова” розуму трагедія миру починається й закінчується не на Землі. Сам Творець є Любов; Любов же, Добро не можуть не бути вільні. Виходить, не можуть не робити й людини споконвічно й абсолютно вільним. Людина в цій системі однаково здатна як до Добра, так і до народження у свавіллі Зла.






Твір на тему друзі пізнаються в біді у публіцистичному стилі.
Філософія Достоєвського