Феноген, Ліхтаренко, Маюфес

З цієї групи персонажів увагу учнів слід зосередити на двох найвиразніших постатях – Феногена і Ліхтаренка, які значною мірою доповнюють образ Пузиря. Характеризувати Феногена і Лїхтаренка найзручніше одночасно, оскільки і в самій комедії вони показані спільниками. Феноген Петрович (прізвище в творі не згадується) – “права рука хазяїна”, Порфирій Аристархович Ліхтаренко – найспритніший економ. Вони лише помічники Пузиря, але це становище тимчасове: мине якийсь час, і кожен з них стане самостійним хазяїном. Для Феногена і Ліхтаренка перебування на службі у Пузиря – трамплін до власної економічної могутності. Обидва найближчі помічники хазяїна пройшли ного добру школу, і не випадково їхні характери мають чимало спільних рис з характером Пузиря. Як і Пузир, вони безчесні і несправедливі, бездушні і жорстокі. Проте у кожного з них є щось і своє, особливе, індивідуальне.

Найважливішою індивідуальною рисою Феногена є його лицемірство. На розкритті цього лицемірства драматург в основному й побудував сатиричне зображення “правої руки хазяїна”.

В одній з перших сцен, зустрівшись з Маюфесом, Феноген каже, що вже “постарів”, хотів би “на свій хліб” перейти, бідкається, що йому “колинеколи перепаде свіжа копійка”. І тут же прохання: “Так пошукайте для мене десятин п’ятсот. . . Тільки шукайте землю ближче до вокзалу. . .” (Дія перша, ява ІІ). Отже, виявляється, що справа не в старості і що “свіжа копійка” не такато й мала, а настав час, коли лакей хазяїна, врахувавши свої можливості, вирішив сам стати хазяїном.

Багатство для Феногена-найзаповітиіша мрія, найвища мета всього його життя. Недаремно слова лікаря – “хазяйство або смерть – такий девіз”, – сказані на адресу Пузиря, викликали у нього схвильований монолог: “Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші – оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще хробаком нечувственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить – коли б у мене пропали ті гроші, що я маю – зараз би повісився”. (Дія четверта, ява XІ)..

Поки що свій намір придбати маєток Фелоген тримає в секреті: нехай хазяїн вважає його лише своїм вірним слугою. Це зручно і вигідно, бо становище слуги кожен день приносить йому свіжу копійку чи то у вигляді хабара за вдало замовлене слово перед хазяїном, чи у формі подарунка від якогось “благодітеля”. Добре засвоївши науку Пузиря з усього “користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть”, він не гребує нічим. Але тягне з властивим йому лицемірством. Одержавши, наприклад, хабара від Зеленського, Фелоген лицемірно заявляє: “Знаєте, який наш хазяїн, часом, щоб не подумав, що ви мене підкупили. . . Це ви мені позичаєте. . .” (Дія перша, ява ІІІ).

Марія Іванівна дає Фелогенові п’ять карбованців “на чай”, щоб умовив Терентія Гавриловича купити у Павлини новий халат. Він, беручи гроші, каже: “Ради того, щоб Терентій Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає гроші) все зроблю, аби халат купили!” (Дія третя, ява ІІ).

Лицемірство Феногена лайчастіше проявляється у його взаєминах з самим Пузирем. Прослуживши тридцять, п’ять літ у хазяїна, він добре вивчив його вдачу, пізнав його слабості і вміло використовує їх у своїх корисливих цілях. Спритність, з якою Феноген лицемірно видає себе за ревного охоронця інтересів хазяїна, перекопує Пузиря, що його помічник найчесніша і найвідданіша йому людина. “Спасибі тобі, Феноген! – каже Пузир. – Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть”. (Дія перша, ява ІX).

І в той же час, як показує автор, Феноген при першійліпшій нагоді обдурює і обкрадає хазяїна. Фактор Маюфес слушно констатує, звертаючись до Феногена: “Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього не обманите?” (Дія четверта, ява ІІІ).

А втім слушність цього висновку фактора не абсолютна: знайшовся все ж один такий, якого навіть Феноген не зміг обдур’итп. Це Порфирій Ліхтаренко.

На відміну від Феногена Ліхтаренко не лицемірить, не плазує перед хазяїном, не вдає з себе непогрішного слуги.

Він глибше за Феногена зрозумів і засвоїв закони хижацької наживи і тому, дбаючи про забезпечення своїх егоїстичних інтересів, діє сміливіше, нахабніше.

Ліхтаренка, наприклад, не тільки не налякало, але навіть не збентежило звинувачення його в потуранні злодіям. Навпаки, він відверто заявляє хазяїнові, що “всі крадуть посвоєму, та без того і не можна”. І далі, заспокоюючи розгніваного Пузиря, дає таке пояснення до своїх слів: “Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його...

одніс у комору. Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору і покладу: сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову – яка ж вам від цього шкода?” (Дія перша, ява XІ).

З цього пояснення і ряду інших реплік видно, що Ліхтаренко не тільки вважає крадіжки в даних умовах неминучими, а й досить відверто визнає, що її сам він привласнює чуже, але робить це спритніше, хитріше, ніж інші.

Відвертість економа вражає і дивує лицеміра Феногена: “От вік прожив коло таких діл, де кожний день одним великі бариші, другим гроші, а третім, як кажуть, дшші, – а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!” (Дія друга, ява XІ).

Ліхтаренко поправляє Феногена: він не просто краде, а робить “комерчеський гендель”. І при цьому, знову ж з цинічною відвертістю, розкриває свою техніку привласнення частки Пузиревих прибутків. “Що то за слово – украсти? – заявляє він. – Украсти можна тільки коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить на своєму місці. Я нічого такого не беру, не краду – боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в аренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна, як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі? Тоді б я лічив себе посліднім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить! Всі рвуть, де тільки можна зірвати, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тільки недотепи!” (Дія друга, ява XІ).

Сам хазяїн не сумнівається в безчесності Ліхтаренка, однак мириться з дим. “Я знаю, каже Пузир, – що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!” Оцінюючи по заслугах хижацьку досвідченість і спритність свого економа, Пузир не комусь іншому, а саме Ліхтаренкові доручає “загнуздати мужиків”, “зробити бідність” в Мануйлівці. І економ не підводить його. Через Ліхтаренка здійснюється і ряд інших хижацьких заходів хазяїна: мізерна оплата праці робітників, погане харчування їх тощо.

Викриваючи огидні дії Феногена і Ліхтаренка, драматург тут же показує, як чесний юнак Зозуля стає першою трагічною жертвою аморального договору.

З цією метою Карпенко-Карий вводить у твір суто драматичну сцену, яка, однак, підпорядкована загальній сатиричній спрямованості комедії.

Безсоромний наклеп Феногена і Ліхтаренка на чесного юнака Зозулю спричинився до того, що хазяїн звільнив його з роботи як злодія. З сльозами на очах він говорить про своє безвихідне становище: “Що ж я татові скажу, що мати подумає?.. Вони раділи, бідолахи, що. я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люди, і на тобі – прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріше б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріше б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?” (Дія друга, ява XІІ).

Але зачерствілі серця хижаків ніщо не може зворушити. Лицемір Феноген твердить, що юнака “покарано для приміру”, що треба “служити чесно”, берегти “хазяйське добро, як ока: гріх великий потай брать з економії”. Ліхтаренко, лишаючись вірним своїй цинічній відвертості, визнає, що, може, й не Зозуля вкрав, а хтось інший, зате “гріх і покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других… Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують”!

Захоплюючись хижацькою спритністю Ліхтаренка, Феноген аж тричі в різних сценах ставить йому одне і те ж запитання: “1 де ти такий узявся?” (Повторенням автор фіксує пашу увагу па ньому запитанні). Першого разу запитання поставлене в риторичній формі, і тому прямої відповіді на його Ліхтаренко не дає.

“Підходящий грунт” – як влучно сказано! Яку глибоку проникливість виявив драматургреаліст, визначаючи соціальну основу таких типів, як Ліхтаренко і Феноген! “Підходящий грунт” – це капіталістичний лад, який породжував і породжує людей із спотвореною психікою і мораллю, людей, що не мають за душею нічого святого і здатні зробити наймерзеннішу підлість і найстрашніший злочин, щоб тільки догодити своєму всевладному божкові – безсердечному “чистогану”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...