Духовне становлення особистості (за романом Л. М. Толстого “Війна і мир”)

Російська література за часів Пушкіна вміла розкривати психологію людини, її таємні думки і почуття. Лев Миколайович Толстой вніс у психологізм російської літератури своє відкриття, назване Чернишевським умінням передавати “діалектику душі”.

“Люди, як ріки…”, – говорив Толстой, підкреслюючи цим порівнянням багатогранність і складність людської особистості, мінливість і безупинне прямування, розвиток, “плинність” внутрішнього життя людей.

За Толстим, усяий результат людського життя ненавмисний, стихійний.

У події завжди бере участь багато різнонаправлених прагнень і воль, вони перетинаються і стикаються між собою.

Отже, чи є внутрішня, необхідна міра в людському житті, між його явищами, між людьми доцільний зв’язок чи зв’язок цей хаотичний, випадковий? У чому сенс активності людини, життєвих зусиль її? Питання ці вирішуються всім романом “Війна і мир”, кожним його епізодом. Шлях, який проходять у романі найважливіші герої його, – це пошуки не одним розумом, а життям, долею, відповідей на головні питання.

Дуже різні люди П’єр Безухов і Андрій Волконський, але кожному з них, кожному по-своєму, припадає на своєму

шляху пройти через важкі моральні випробування, коли потрібно наново вирішувати питання про зміст власного життя і його зв’язок з життям інших людей, з об’єктивним порядком речей, і питання це виявляється таким заплутаним і ускладненим, що вже, здається, неможливо вирішити його позитивно.

У стихію людського життя з усією його видимою строкатістю і заплутаністю відношень, позицій, точок зору, цілей, як у пучину, заглиблюється думкою і душею П’єр Безухов, щоб дізнатися: чи є об’єднуюче начало, чи є закон і мета у цьому видимому хаосі? Безладність, неузгодженість цієї картини світу викликають страждання, з яким проходить по життю Андрій Волконський.

З розмов П’єра й Андрія на перших сторінках роману “Війна і мир” уже помітні ті лінії, по яких піде життя в одного й другого. Поруч зі старшим другом П’єр розпливчастий і крихкотілий із своїм, очевидно, безцільним філософствуванням, із своїми питаннями, хто винуватий, хто правий. Князь Андрій розмовляє з П’єром, як людина дії; він пояснює, навіщо йде на війну: “Я йду тому, що це життя, яке я веду тут, це життя – не по мені!” Він говорить про надії і сили, що пропадають у порожньому світському існуванні. Князь Андрій не хоче припустити, щоб випадковості розпоряджалися його долею. Він вірить у своє високе призначення, і тим самим він, здається, вирішив для себе загальне питання про доцільність миропорядку і людського життя – головне питання, яке досліджується і з’ясовується кожним рядком книги Л. М. Толстого.

Князь Андрій вірить у свою зірку; він не випадково, без цілі закинутий у світ, він вірить у те, що народжений для подвигу і величі. Але йому треба буде пережити зіткнення цих ілюзій, сприйнятих із прикладів інших часів, із реальністю його часу, що ускладнило і заплутало людські стосунки й усі, які здавалися нещодавно ясними, поняття про велич, про подвиг, славу, про зміст людських зусиль. Князь Андрій скаже пізніше про себе під час побачення з П’єром у Богучарові, що він жив для слави, тобто жив для інших. “Адже що ж слава? Та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали”. Князь Андрій на початку орієнтується на цей героїчний канон; у його мріях армія потрапляє в безвихідне становище, і він один рятує її і виграє війну – зовсім як у давніх епопеях або римських легендах. Але в дійсності історія має більш прозаїчний вигляд. Волконському відкриється, що світова слава Наполеона вінчає егоїстичну сваволю, а дійсний подвиг скромного капітана Тушина не буде увінчаний славою і залишиться невідомий. Життя постає йому в розбіжності видимого і дійсного, і його власне героїчне прагнення у своєму реальному значенні і за дійсними своїми наслідками виявиться чимось не тим, що мріялося йому. Воно виявиться гордою відособленістю, яка відокремлює його від загальної долі людей, замість того, щоб цю долю вирішувати, як личить герою.

У критичні дні кампанії 1805 року, пробираючись до штабу своєї армії, уже приреченої на поразку, Волконський із презирством дивиться на хаос, який навкруги панує, на візки, що змішалися, потопаючи в бруді, на картину безладдя, паніки, що охопили війська. Йому образлива ця картина, такий вона являє контраст його власній героїчній настроєності: він їде, щоб врятувати армію.

Коли настав довгоочікуваний момент Тулона, Андрій біжить вперед зі стягом і, поранений, падає разом з ним. Потім його бачить лежачим на полі битви з древком Наполеон і вимовляє: “Яка прекрасна смерть!”. Проте слова Наполеона доносяться до затуманеного слуху князя Андрія, немов дзижчання мухи, і похвала Наполеона, вчорашнього кумира, уже не цікава йому. І от він, повалений горілиць, уже не бачить нічого навколо, він бачить тільки над собою високе небо й у ньому одному знаходить велич і значущість, яких він шукає в житті, але яких не було в його жаданому Тулоні. Героїчна хвилина виявилася наповнена тією самою дріб’язковою суєтою, яка йому була образлива в житті. Честолюбні плани, мрії про Тулон і славу самі були такою суєтою – небо Аустерлиця зараз говорить Андрієві про це. Примарність офіційної історії і зовнішнього героїзму, з’єднаного з нею, стає очевидна поруч із простими необхідними моментами людського життя, значення яких раніше не розумів князь Андрій, зваблюючись в історії її поверхневою стороною. Проте просте і таке глибоке для автора “Війни і миру” сімейне щастя, те саме, що знають Ростови, це сімейне, “мирне” щастя не судилося Андрієві Волконському. Майже на його очах, у той самий момент, коли він повернувся додому, умирає від пологів дружина; він її зневажав, цю маленьку жінку, нехтував у ній світську пустоту, але він занадто зневажав і був гордовитим до звичайних, не видатних людей.

Пізніше він скаже П’єру, що був винуватий перед дружиною і сподівався виправдатися. Життя не дає виправдання і простого щастя, потрібного кожній людині; смертю маленької княгині воно обвинувачує “болконську” гордість, абстрагованість високих прагнень. Андрій покараний стражданням у тихому домашньому житті, яким він живе після смерті дружини і якого він уперше побажав на полі Аустерлиця. Але просте життя не просто дається Андрієві. Воно дається йому зі стражданням, таємна його глибина і значущість для нього не відкриті. Князь Андрій шукає в житті справедливість і досконалість. Назавжди неперехідний для нього розрив – “небо” і земна реальність людей. Він бачить небо, дивлячись поверх людського життя. Цей розрив – трагічна тема образу Андрія Волконського.

Князя Андрія відвідує в його сільській самоті П’єр Безухов. Між друзями йде розмова про головні питання не тільки їх власного, але взагалі людського життя. Проте не абстрактна дискусія перед нами, а діалог дуже несхожих особистостей. Сторінки, присвячені побаченню в Богучарові, – найглибші філософськи і водночас художньо чарівні у книзі Толстого. От до чого безперестану повертається розмова як до свого центру, головного змісту: що таке добро, справедливість, правда не у відносному, особистому смислі, а в абсолютному, об’єднуючому, загальному для всіх? І чи існує це загальне? Своя мрія, своя правда в кожної людини при відсутності загальної правди, необхідності і розумності міри добра і зла, морального закону, того, що саме і є змістом і ціллю всіх життєвих пошуків Андрія і П’єра.

Проте захоплено-абстраговані промови П’єра не впливають на Волконського, не схильного до абстрактностей. Князь Андрій суворий у своєму відношенні до життя, він не хоче більше самообманів, жене геть розради, він навмисно сухо-логічний, йому потрібна тільки істина. Але якесь нелогічне почуття, сховане від себе, залишилося в ньому, і воно говорить, що істини, до яких він прийшов, – не абсолютні істини.

“Навіщо?” – от величне запитання, запитання про ціль, про призначення людини, життя її, події, історію. Людині недостатньо факту події, вона хоче дізнатися: навіщо? Життя не просте, і це питання мучить толстовського героя в найкритичніші моменти життя.

Побачення з П’єром було для князя Андрія епохою, із якою почалося хоча зовні те ж, але у внутрішньому світі його нове життя. Приїхавши у справах в Отрадне, князь Андрій вперще зустрічається з Наташею. Вона пробудила в Волконському потребу простого контакту з іншою людиною – вона була колись закритою для князя Андрія, який вирішував для себе загальні проблеми людського буття. До Аустерлиця Волконський намагався жити для інших, відокремлюючи себе від них, тепер же – жити разом з іншими. “Щоб не для одного мене йщло моє життя” – от постійна тема, головний мотив князя Андрія.

У Петербурзі Андрій другий раз зустрічає Наташу Ростову на балу. Він покинув свою самоту і віддався громадській діяльності; він зайнятий службою в центрі підготовки громадянських реформ, близький до Сперанського – нової “великої людини”, – яким він тепер захоплений, знову суспільне прагнення його непомітно прийняло форму старих ілюзій; знову тягне його в зовнішні сфери, “туди, де готувалося майбутнє”. Але одна зустріч із Наташею зруйнує все це.

Розрив з Наташею відновлює страждання Волконського, те страждання від неідеальності життя, яке він знав завжди. Наташа могла проміняти його на пустого хлюста Курагіна – це для князя Андрія остаточне викриття всяких ідеальних ілюзій.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір чому кохання вічна таїна.
Духовне становлення особистості (за романом Л. М. Толстого “Війна і мир”)