“Дубиноголова” Коробочка

Мчить безкраїми російськими дорогами “досить красива ресорна невелика бричка”, а в ній – зовсім нова для Росії кінця 30-х років XІX століття особа – Павло Іванович Чичиков. Він захоплений небаченою, нечуваною досі ідеєю – скуповуванням “мертвих душ”. Павло Іванович справив уже враження на і губернатора, зачарував Манілова, готового навіть оплатити йому купчу, а тепер прямує до поміщиці Коробочки.
Темрява. Дощ. Коло закритих воріт гостя вітає собачий хор з такої кількості солістів, що можна припустити: сільце величеньке.

І зустрічає порядна господарка – “жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї”.

У будинку все старовинне: і стародавні шпалери, і стародавні дзеркала з закладеними за ними знов-таки стародавніми колодами карт, і захриплий від років годинник. Він ще натужно йде, але час тут явно зупинився, і не тому, що він прекрасний, а тому, що нема кому йти в ногу з ним. Усе — як в уповільненій зйомці: і хода, і мова, і рух думки. І сама господиня, начебто сліпа і глуха одночасно. Вона нічого не бачить, не чує і не знає. А про що не чула і чого не має, того, вважай, не існує. Так, на її думку, немає ані

Манілова, ані Собакевича. Якби вона своїми очима не бачила Чичикова – і його б теж не було.
Але сама Коробочка реальна, як і її служниця Фотинія, що принесла гостю перину, подушку і простирадло. Гостинності Коробочки немає межі: чи не хоче кібродій випити чаю? Чи не треба потерти спину, чи не почухати п’яти, як любив це робити на ніч покійний чоловік?

Вона перебуває в домашньому едемі, прикрашеному райськими птахами, під охороною самого Кутузова, портрет якого висить серед цих писаних олією. По двору бродять реальні птахи – індички і кури, з якими спілкуються, вірніше, перехрюкуються свині. За всією цією живністю – нехитрий сільський пейзаж із фруктовими садами і городами. Врожай довірений опудалам з розчепіреними руками. На одному з них – чепець господарки, теж своєрідного опудала – мумії, яка свідчить, що давно зупинилася у своєму розвитку. Вона ніби живцем поховала себе в мішечках, шкатулочках, у купівлі і продажу прядива і меду. А тепер от, треба ж, якісь душі в неї купити готові! Та й як витягати їх для продажу? “Невже хочеш ти їх відкопувати з землі?” – здивовано запитує вона и “покупця” Чичикова.

Вичерпно і точно назвав він свою благодійницю – “кріпколоба” і “дубино-голова”. Дійсно, не достукатися до її курячого мозку. Не випадково ж і вікно її хати дивиться не на світ, а на курятник. Головне для неї – “не зазнати збитку”. Адже все й усі в неї на обліку, без записів напам’ять пам’ятає і вісімдесят душ живих, і вісімнадцять померлих. Шкода їх дуже – не як людей, звичайно, а як працівників. От згорів від горілки коваль (“тільки синій вогник пішов”) – хто тепер коней підковувати буде?

Не продешевити б: гарний майстер був та й інші – славний народ. Бог з ними, що померли. Продати б їх подорожче! А якщо не вдасться – “може, і в господарстві як-небудь під щось знадобляться”. Напрочуд яскраво і соковито виписані Гоголем поміщики: їхні портрети, мова, ставлення до ідеї Чичикова, вся навколишня обстановка. Але навіть усього цього виявилося Гоголю замало для опису Коробочки. Знадобився ще і висновок: “Інша і поважна, і державна навіть людина, а на ділі виходить цілковита! Коробочка”. І, нарешті, останній штрих: селянська дівчинка Пелагея – власність Коробочки і її віддзеркалення. Вона знає дорогу, але не знає, де право, а де – ліво. І, плутаючи стовпову дорогу з трактом, залишається задоволена тим, що одержала мідний гріш і посиділа на козлах. А чому ще могла порадіти приватна власність Коробочки? Вона цілковито завершує портрет Настасі Петрівни – єдиної дами в галереї поміщиків, що за життя стали “мертвими душами”.






Що неможливо купити за гроші.
“Дубиноголова” Коробочка