Досвід легкої комедії Зощенко

Після війни, на конференції, присвяченої проблемам драматургії, що проходила у ВТО, Зощенко пояснив появу “Парусинового портфеля” свідомим звертанням до нового жанру, що сам визначив як “з’єднання реалістичної п’єси з елементами водевілю”. Він помітив, що сатира “не є тим видом мистецтва, у якому бідує наша сучасність. Досвіду ж легкої комедії в російської драматургії не було. У пошуках форми оптимістичної комедії… виникла реалістична комедія, зовні схожа на водевіль – “Парусиновий портфель”.

Стосуючись

проблем російської драматургії, Зощенко був не зовсім точний: деякий “досвід легкої комедії” у Росії все-таки існував. Однак фонвизинско-грибоедовская лінія, підтримана гоголівської “теорією суспільної комедії” і поглядами представників демократичної критики, міцно затвердила специфічно російську концепцію прямої залежності художніх якостей добутку від його ідейної, суспільної значимості. Драматургія, позбавлена цивільного пафосу, критичного звучання, не могла претендувати на високу эстетическую оцінку. Ця традиція, що народилася ще в царській Росії, збереглася й у післяжовтневі роки, і, треба сказати, що сам
Зощенко довгий час свято її дотримувався

Проте водевіль у Росії, хоча й не заохочувався прогресивною критикою, не тільки існував, але був любимо простою публікою, російськими акторами, і в 2-й третини минулого століття становив (разом з мелодрамою) основу репертуару російських театрів. Творці водевілів, як правило, не були великими літераторами, однак, не можна забувати, що до водевілю звертався Н. А. Некрасов, водевілями назвав свої одноактні п’єси А. П. Чехов

Цей чисто театральний жанр, що ніколи не претендував на “високу літературу” і, дійсно, до неї не стосовний, володіє цілим рядом специфічних особливостей, що надають водевілю неймовірну привабливість і зачарування. Не піднімаючи ніяких серйозних суспільних питань, автори водевілів прагнули зробити глядачеві приємність, розважити його, розвеселити. І, може бути, Зощенко інтуїцією великого художника відчув необхідність звертання до звичайних людських емоцій, потреба глядача в нормальних веселощах, радості, сміху, – сміху не “крізь сльози” – в епоху, коли грані між політичними й театральними дійствами, між мистецтвом і ідеологією стали майже нерозрізненими. Може бути, саме у відмові від суспільно-суспільно-значимих тем у драматургії й виявилася цивільна позиція письменника, що завжди почуває щирий “соціальне замовлення” і, що створює в самій справі народну літературу. У комедії “Дуже приємно”, написаної відразу після війни, саме відчуття радості, атмосфера піднесеності, щастя від перемоги залучають найбільше. Дія відбувається в санаторії, де “доліковуються” офіцери, що пройшли війну. Між ними й навколишніми їхніми людьми немає й не може бути антагонізму. Усе побудовано на деякій безглуздості, невмінні виявити до людини теперішня увага й на чисто водевільних “кви про кво”. “Дуже приємно” продовжує лінію, почату “Парусиновим портфелем”, хоча тут люди ще краще, ще добріше, ще отзивчивее. Для обох п’єс характерні легкість, дотепність, добра іронія й ще одна особливість, що підкреслює зв’язок їх із традицією водевілю: майстерно прописані, неабиякі ролі, що для жанру безпосередньо театрального завжди бути необхідною умовою. Саме в цьому плані комедії Зощенко найбільше й походять на водевіль, деякі інші риси водевілю (скажемо, наявність куплетів, як правило, що супроводжувалися танцями, сиюминутная злободенність та ін.) були драматургом опущені. Ролі Бабусі, Ядова, навіть “лиходія” Духоявленского в “Парусиновому портфелі”. Майора, Капітана, загадкового Божевільного в “Дуже приємно” не тільки володіють яскравим і образним внутрішнім змістом і точними зовнішніми особливостями, але дають акторові достатній простір для властиво акторської, театральної творчості, так само як і можливість по-своєму осмислити запропонований драматургом образ

Спроба привнести “елементи водевілю” у реалістичну драматургію з реальними, досить типовими, але при цьому неординарними характерами виявилася досить успішною. Зощенко тим самим запропонував драматургії й театру новий, малоосвоєний шлях і не тільки продемонстрував володіння відомими театральними формами, але довів власну заможність у відновленні їх.

Те, що “Парусиновий портфель” і “Дуже приємно” написані з теперішнім знанням “законів сцени”, підтверджується винятковим успіхом їхніх постановок у Ленінградському драматичному театрі в сезоні 1945-46 р. Зважаючи на все, ці комедії чекала щаслива сценічна доля, а їхнього автора – заслужена популярність уже як драматург. Однак після постанови “Про журнали “Зірка” і “Ленінград”” спектаклі були зняті з репертуару, а п’єси названі “вульгарними” і “наклепницькими”. По тимі ж причинам не була поставлена наступна комедія Зощенко “Нехай невдаха плаче”, написана в 1946 році для театру Н. П. Акимова. Ця п’єса, будучи продовженням початої “Парусиновим портфелем” лінії, має деякі особливості, що дозволяють припустити, що запропонований письменником тип “реалістичної комедії з елементами водевілю” таїв у собі можливості, так ніколи й не розкриті. Якщо в “Дуже приємно” водевільний початок все-таки переважає над реалістичним описом дійсності, то тут навпроти – збережені лише “елементи” жанру: ряд неймовірних збігів (людина, з яким побився директор виявляється слідчим, зобов’язаним знайти зниклі в того гроші, і нареченим Капочки, за якої директор доглядає; в одному місці парку випадково зустрічаються й дружина директора, і його давня знайома, і племінник дружини; батько Капочки виявляється колишнім коханим дружини директора та ін.), численні “любовні” перипетії, досить заплутаний сюжет. Але справа не в сюжеті, і не в зовнішніх колізіях – самі по собі вони нічого” не говорять про настрій п’єси. На тлі водевільної ситуації розкриваються характери не просто життєво достовірні, але психологічно точні, глибокі, неординарні

Прийнято вважати, що основною темою “Невдахи” є гроші й осміяння їхньої влади над деякими людьми. Хоча центральною подією стає пропажа великої суми, усе, що із цим зв’язане, має лише непряме значення. Комедія являє собою скоріше міркування старіючої людини – головного героя – про сенс життя: у якийсь момент він вірить, що саме гроші можуть дати йому любов, повага навколишніх, щастя, але в міру розвитку дії виникають всі нові й нові мотиви, теми, думки. Взаємини героїв не піддаються однозначним трактуванням, змушують і глядача (читача) задуматися про те, що ж кожний з нас із себе представляє. Зощенко не відступає від комедійного жанру, однак “Нехай невдаха плаче” очевидно наближає його до драми психологічної, котра при злитті з “водевільною” формою могла б відкрити невідомі досі драматургічні можливості

Всі розглянуті комедії, звичайно, не позбавлені недоліків, і все-таки їхнє значення як для творчості Зощенко, так і для історії нашої драматургії набагато істотніше, ніж здається. Письменник перебуває на початку шляху, що при нормальному перебігу подій міг привести до твердження в радянському театрі особливого художнього напрямку, дійсно, що не має в Росії глибоких корінь і серйозних традицій. Але штучно перерваний, цей шлях не одержав розвитку, а Зощенко так і не потрапив у число провідних драматургів. Його п’єси сьогодні забуті, не будучи осмисленими й вивченими. Спроби деяких режисерів 60-х років повернути до них інтерес ні до чого не привели, хоча окремі спектаклі (наприклад, “Парусиновий портфель” Театру ім. О. С. Пушкіна) мали успіх. Навіть у наші дні драматургія Зощенко практично не включається у видавані збірники його творів, при тім, що деякі п’єси, і, зокрема, “Дуже приємно”, взагалі ніколи повністю не були опубліковані

Потрапивши в страшну опалу, письменник не перестав займатися драматургією. Він залишив два варіанти комедії “Справа про розлучення” для лялькового театру й величезна кількість варіантів комедії, обличающей капіталістичну дійсність, який давали різні назви: “Тут вам буде весело”, “Двійник”, “Щастя земне” та ін.

Дія в “Справі про розлучення” відбувається в південному місті, де йде активна робота зі зрошення раніше марних земель, робота, можлива “тільки при соціалізмі”. Написана “на замовлення”, у відповідь на державну кампанію по боротьбі з розлученнями, ця п’єса саме є “комедією положень” – і тільки: у кожній фразі виразно відчувається прагнення автора нікого не скривдити, нічим не “опорочити дійсність”. Від цього герої позбавлені не тільки недоліків, але навіть звичайних людських слабостей, а значить – і людських особливостей, тобто індивідуальності. Конфлікт – причина розлучення – повністю надуманий і позбавлений усякого змісту: дружина знаходить у чоловіка записку від давній знайомій, чоловік бачить дружину у вікні, що посилає комусь повітряний поцілунок, ряд подальших збігів – досить безглуздих – приводить їх до рішення розвестися

Другий варіант п’єси відрізняється від першого тільки наявністю прологу, де пояснюється, чому вона присвячена, і посиленням “позитивності” і без того позитивних персонажів. Звичайно, окремі репліки, фрази, ситуації однаково свідчать про те, що текст написаний людиною талановитим, що володіє драматургічною формою, однак, “Справа про розлучення” можна вважати не тільки творчою невдачею, але й типовою “безконфліктною” п’єсою



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Ідея соборності україни у творі чорна рада.
Досвід легкої комедії Зощенко