Документи часу (за оповіданнями В. Підмогильного)

Покликання митця – служити народові так, щоб зберігати його пам’ять, утверджувати милосердя й бути на сторожі цінностей людини. Недостатньо лише закликати до милосердя, інколи треба показувати немилосердне лице жорстокості, щоб пробудити огиду до такого явища та не допускати його в реальному житті. Писати такі твори важко, особливо тоді, коли є власний досвід у переживаннях якихось життєвих катаклізмів.

Точність у зображеннях подій того лихоліття – вражаюча. Письменник передає враження, почуття, факти з життя героїв.

І тому складається враження, що ці розповіді від першої особи – документальні свідчення. Вони страшні за своїм зргістом. А разом з тим вони дають ще й уявлення про суто душевні якості людини: де та межа людяності у вчинках, де межа можливого, що звичайна людина може витримати? Ці розповіді – своєрідний лакмусовий папірець для перевірки якостей особистості, що може проявитися у найважчій (екстремальній) ситуації.

Я не можу погодитися з поширеною думкою, що в оповіданні “Собака” письменник застосовує іронію щодо головного героя твору

студента Гимергея. Він вивчає філософські твори, долучається до високої філософської думки, але в реальному житті витрачає останні гроші на утримання собаки, аби отримати винагороду за це. Більше схиляюся до думки, що ця подія – ще одна ілюстрація до ситуації штучного голодомору. Ситуація, спровокована голодом, здатна відкрити найпотаємніші (інколи дуже неприємні) схованки в душі людини, те, що за нормальних умов людина подавляє в собі і викорінює.

Особливим трагізмом позначене оповідання “Син”, коли Гриць-ко Васюренко, звичайний сільський хлопець, який піклується про матір, перетворюється в людину, що нехтує законами моралі: він кидає мертве тіло матері в льох, щоб хоч деякий час поживитися безкоштовними обідами для хворої жінки, уже покійниці. Так, ці оповідання ми можемо вважати свідченнями епохи.

У Біблії сказано: “Не засуджуй, і тебе не засудять”. Тож я хочу міркувати за Святим письмом: не можу погодитися, що в такій скруті як голод перевіряються суто людські якості. Бо голод пронизує не тільки свідомість і підсвідомість, він добирається до душі і нищить її. То як можна засуджувати те, що знищено страшною пошестю – голодом? Засуджувати треба тих, хто створив цей голод.






Ніщо не звеселяє душу людини так як споріднена праця.
Документи часу (за оповіданнями В. Підмогильного)