Что, сынку, помогли тебе твои ляхи? (Тарас бульба)

Слід зазначити, що у побуті, у родинному житті головний герой далеко не ідеальний: він може бути не просто грубим, а навіть брутальним, навіть жорстоким до власної сердобольної дружини, по суті відповідаючи фольклорним інтерпретаціям козацьких ватажків (“…мені з жінкою не возиться!”). Безперечно, як романтик, Гоголь гіперболізує свого героя і в діях, і у вчинках, підносячи постать свого персонажа до образусимволу з героїчної козацької історії, безкомпромісного захисника роду і народу від чужинців. Характерно, що Гоголь часто нехтує

достовірністю історичних деталей, хронологією подій, в яких він може поєднувати і різні епохи, в образі Тараса ми можемо вбачати багатьох реальних прототипів – представників різних періодів визвольних змагань: Тараса Трясила, і Павлюка, і Остряницю, і Морозенка, і Пушкаря, і учасників Коліївщини і т. д. Але, за визначенням Гете, історія залишається в пам’яті, передаючись із покоління в покоління, такою, якою її відтворили поети. З цього погляду історизм “Тараса Бульби” незаперечний.

Важливим аспектом гоголівської повістіепопеї є осмислення таких важливих (і вічних у захисті сакральних цінностей) проблем, як вірність

і зрада – втілення у людських душах і в гілках роду і народу божественного і сатанинського.

Син Остап продовжує героїчну стезю свого батька, виправдавши всі його надії та сподівання (“…Добре, синку!!”), і гине в страшних нелюдських муках, страчений ляхами у Варшаві.

Непоправним ударом для полковника Тараса, переодягненого у шляхтича у натовпі, що спостерігає страту козаків, стає ця смерть.

Без сумління і докорів совісті залишається у Тараса в пам’яті безславна загибель молодшого сина Андрія, скараного за відступництво батьківською рукою: “Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!”

Остання виділена нами фраза, як і попередня “Что, сынку, помогли тебе твои ляхи?”, живе як афоризм в народі, як своєрідна ремінісценція в літературі, як алюзія на суспільнополітичні події: історикофункціональна роль гоголівської творчості тут незаперечна.

Характерно, що поширена за останні десятиліття сакралізація зрадництва і відступництва (таке спостерігаюсь часто на зламі епох: чого варті спроби реабілітації образу Іуди з апологетикою нібито благородних намірів чи супервільнолюбства твори Л. Андрєєва, С. Пшибишевського, Т. Гедберга, П. Гейзе на початку XX віку чи сьогоднішні “Код да Вінчі” Дені Брауна, чи “відкрите” “Євангеліє від Іуди”) стає моральним імперативом часу, доби інформатики з її переоцінкою традиційних засад.

Гоголівського красеня Андрія з “Тараса Бульби” сьогоднішні вчені, що вміють іти в ногу з часом, подають як сильну і неординарну особистість: людина, мовляв, усупереч всяким перепонам, ідейному фанатизму повинна мати право на щастя, на любов, на добробут. Так, за останні роки проходить підміна духовномаральних пріоритетів, коли саме така давня проблема почуття і обов’язку розглядається у світлі привнесених, чужих і сумнівних моральних засад: сакралізація зрадництва зводиться до права боротьби за свободу людської особистості, до орієнтації на вседозволеність.

Насправді ж гоголівський тип відступника Андрія завжди уособлюватиме зрадництво і відступництво, залишатиметься узагальненим образомсимволом егоцентриста та індивідуаліста, котрі заради власних примарених благ, особистих почуттів проігнорують найдорожчим – вітчизною, братерством, родиною, власною матір’ю, улюбленцем якої він, до речі, був (особливу ніжність ненька проявляє до меншенького). Принади панночкишляхтянки, яку він кинувся рятувати від голоду із благородних, чисто християнських мотивів в обложеному козаками місті, затьмарили все:

“- А что мне отец, товарищи и отчизна? – сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречная осокорь, стан свой. – Так если ж так, так вот что: нет у меня никого! Никого, никого!… ..Хто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне еє в отчизни? Отчизна єсть то, чего ищет душа наша, что для нее милее всєго. Отчизна моя – ты! Вот моя отчизна!… …И все, что ни єсть, продам, отдам, погублю за такую отчизну!”.

Тема зваблення жіночими принадами героя на шлях зради, зокрема спокуси знатними шляхтянками представників козацького та й загалом православноруського середовища (у пушкінському “Борисі Годунові” стимулом зради і самозванства виступає любов утікачамонаха Гришки Отреп’єва і польської графині Марини Мнішек) була досить популярною в літературі.

У “Тарасі Бульбі” така любов є фатальнотрагічною: вона окреслює безславний кінець героя (чи скоріше антигероя), вічну ганьбу і батьківське прокляття. Таким, за оцінкою не тільки зрадженого батька, а й авторською, мав бути фінал відступника.

“- Чембы не козак был? – сказал Тарас, – и станом высокий, и чернобровый, илицо как у дворянина, и рука была крепка в бою! Пропал, пропал бесславно, как подлая собака!” Всупереч прагненням Остапа, у якого живуть родинні почуття, віддати тіло брата землі, Тарас відмовляється і ховати тіло зрадника (характерно, що горда горянкамати з поеми М. Лєрмонтова “Беглец” теж навіть не звертає уваги на мертвого синабоягуза, який зрадив присязі).

Хочеться навести досить цікавий приклад з трилогії Михайла Старицького про національновизвольну війну проти польськошляхетського поневолення “Богдан Хмельницький”, де любовні взаємини між козакомзвитяжцем і шляхтянкою, засланою в козацький табір зі шпигунською місією, розв’язуються зовсім інакше.

Козацький полковник Михайло Чарнота і дружина шляхтича-магната Вікторія люблять одне одного давно. Тому Вікторія і хоче використати своє кохання у шпигунських цілях. Коли ж про приховану мету своєї коханої дізнається Чарнота, він стискає їй голову. Незабаром полковник Михайло Чарнота героїчно гине, очолюючи загін козаківзвитяжців з трьохсот чоловік. Усі козаки полягли, обороняючись на острові.

Сам король був вражений їхньою мужністю і вірністю присязі і тому зраненому Чарноті дарував свободу. Однак полковник заявив, що він гребує свободою, за яку полягли його друзі, і проткнув себе ятаганом. Мотив героїки гоголівського “Тараса Бульби” з уславленням доблесті і безкомпромісності перед ворогом, безперечно, відчувається в історичному епосі М. Старицького: характерно, що саме цей видатний прозаїк і драматург інсценізував цю історичну повість Гоголя, як і деякі інші твори.

Тарас Бульба гине внаслідок своєї часом наївної безкомпромісності і твердої, одержимої непоступливості: “Стой! Выпала люлька с табаком: не хочу, чтобы и люлька досталась вражьим ляхам!” И нагнулся старий атаман и стал отыскивать люльку с табаком, неотлуччую спутницу на морях, и на суше, и в походах, и дома. А тем временем набежала вдруг ватага и схватила его под могучие плечи…”






Образ оповідача в усмішках остапа вишні.
Что, сынку, помогли тебе твои ляхи? (Тарас бульба)