Чий репертуар професійних співаків мозке хоч близько підійти до такої цифри?

Література не могла прогодувати Мирного, навіть найменших надій на це він не покладав. Літературна діяльність, та ще невизнаною мовою – “малоросійським наріччям” найперше могла обіцяти терновий вінок, неволю, кайдани (“А як на руках дзвеніли кайдани, то вже не були золоті” – Леся Українка про своїх попередників та колег). Діяли два чинники: свідоме бажання прислужитися народу, зробити якесь добро для трудової України – і нездоланний потяг до писання, до словесної творчості.

1899 р. у листі до Я. Жарка Мирний писав з приводу

прагнення друзів відзначити ювілей його 25-літ-ньої літературної праці: “За віщо, скажіть мені, славити того чоловіка, що під зайвий час втішав сам себе писанням? За те, що має таку натуру та при-хильничество до письменства? Якби це був який-не-будь подвиг – славити такого чоловіка і бог би велів. А то – по правді Вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу, як картьожника якого-иебудь утішають карти, а п’яницю – горілка” (VІІ, 442- 443). Відкиньмо самокепкування. Кожен вільний посміятися з самого себе, як йому хочеться. Візьмім основне: писав під час дозвілля-відпочинку
і тому, що мав з цього втіху.

Серед спогадів про Панаса Мирного є згадки про те, що Панас Якович іноді й на службі дозволяв собі втішатися літературною працею, але маємо великий сумнів щодо достовірності такого. Не зовсім укладається в моральність письменника та, врешті, суперечить його принагідним висловлюванням.

У ранньому оповіданні “Ганнуся” є один, безумовно, автобіографічний момент: “…дні і ночі я просиджував над столиком у своїй хаті з пером у руках і, не розгинаючи спини, робив. Такі часи іноді находять на мене, так неначе лихорадка нападе, і. я роблю, роблю, день і ніч сиджу, думаю, куди йду, ляжу спать – перебираю, що до чого. Іноді схоплюсь серед ночі, засвічу свічку і знов за перо… Тоді для мене увесь мир – пустиня і життя моє тільки у моїй хаті…” (ІV, 26).

Скинемо деяке риторичне нашарування, одержимо достовірну картину: що писав він після роботи, вдома, щедро захоплюючи ніч, “спини не розгинаючи”, поки не кінчав задумане чи не відволікали службові

Справи.

Такі “запої” не могли бути постійними і дуже тривалими. Може, в молоді роки, роки повітової праці, календар був дещо інший, ніж той, що виробився в Полтаві: весна і осінь. Зима – “жнива” для фінансових працівників, праця над річними звітами, а “літом спека розварює” (VІІ, 361).

І, звісно, рік на рік не приходився. Надзвичайно плідними були для Мирного 1872-1873, 1880-1883 роки. Натомість 1876-1879 – суцільні муки в атмосфері творчої задухи, продукування одних початків та фрагментів; 1886-1895 – творча бездіяльність через перевантаження на службі і домашні обставини. З 1895 р. Мирний “відкриває” для свого “робленого раю” третю зміну, працює виключно вночі, коли покінчить в принесеними стосами невідкладних службових паперів. Писалося вже не сторінками – рядками (“І я роботою казенною обкладений так, що кожного вечора до півночі доводиться над нею сидіти, а думка – хоч після півночі по одній стрічці що-не-будь написати” – VІІ, 487), Зробити щось значне не випадало: переклади, редагування раніше написаного, оповідання… Та, мабуть, і не втіха то була, а обов’язок, обов’язок письменника перед рідною літературою і досі темним народом.

У листі до Я. Жарка він писав 1900 р.: “Я по натурі великий пунктатор і до своїх творів,- все мені здається, що не так. От через це я і не приспічаю: хай вилежиться та вистигне, як та овощ на деревині. Та ще й після того нехай пополе же, щоб улежалося, як те яблуко у льоху. Якщо отак вилежане візьмеш та прочитаєш знову і здасться воно тобі смачним, то, певне, і другим буде до смаку” (VІІ, 459). Бачимо оте вічне невдоволення творчої особистості зробленим, звичку-правило, щоб перед випуском у світ переглянути написане з часової відстані, коли творчий хміль давно вичах і видно річ ніби з боку. І це рідко порушувалося (“Лихі люди”). Часова відстань між написанням і публікацією скрізь чимала, навіть надто з незалежних від автора причин.

Перший роман, писаний удвох з братом, створювався протягом чотирьох років: 1872-1875, зазнав шести редакцій. Це без уваги на “нульовий цикл”: образ розбійника, як свідчать юнацькі записи, непокоїв творчу уяву Панаса Рудченка ще в миргородській самотині. На той же час припадають і перші спроби змалювати картини знесення кріпацтва. Із кількох иачерків-уривків та плану до задуманого роману “Голодні годи” випливає, що там він хотів показати прихід “волі” в українське село – з бунтами, екзекуційними різками та арештами, подати картини дикої каральної розправи над народом, що не розставався з надією на справжню волю – із землею без викупу. Це – кінець 60-х років.

У вересні 1883 р. була здійснена перша редакція повісті “Лихо давнє і сьогочасне” під назвою “Давно і тепер”. І тільки 1897 р. остаточна редакція її, а опубліковано 1903 р. Майже в такому часовому діапазоні створені й видрукувані “Морозенко”. “Серед степів”, відповідно 1885-1897-1898; 1883-1899 (1901?)-1903.

Ніби в стисліші строки писалися перші зрілі твори “Лихий попутав” і “П’яниця”. На жаль, у нас немає документів, які б свідчили про наявність редакцій чи фрагментів цих творів у миргородський період становлення письменника. Але життєвий матеріал, що ліг в основу цих творів, суто повітовий, а робочий запис до “Лихий попутав” і за фактурою паперу, і за манерою записувати – миргородський. Вірогідно, що розпочато роботу над нервісткаліи таки в Миргороді.






Кого я вважаю успішною людиною.
Чий репертуар професійних співаків мозке хоч близько підійти до такої цифри?