Чи завжди людина буває в гармонії з природою?

З первовіку наш народ – хлібороб. Щоденна важка праця коло землі навчила його тонко відчувати навколишнє середовище, дала ключі до порозуміння з Маті-‘р’ю-Природою. Вслухаючись у природні ритми, праукраїнець творив свою власну неписану книгу знань про світ і його закони. Не все нам сьогодні зрозуміле, а дещо на початку третього тисячоліття безповоротно втрачене, та все ж пильніше вдивімося в освячене працею і думками сотень попередніх поколінь, а тому, без перебільшення, воістину Святе письмо народу нашого. Ми – маленька частинка

великого світу. І тому цілковито залежимо від нього. Адже у природі все створено гармонійно, мудро, доцільно. Людина, що зростає серед природи і повсякчас спілкується з нею, навчається у неї всьому – і трудитися, і любити, і бачити навколишню красу, і творити прекрасне, і зцілювати власні душу й тіло.

Якби Ми запитали у своїх ровеснйків-сучасників, коли вони востаннє милувалися сходом або заходом сонця і чи милувалися взагалі, то навряд чи всі відповіли б відразу і ствердно. А яке це незабутнє видовище! Скільки сили й енергії воно дає людині! Та й подумаймо, як багато можна встигнути зробити, якщо встати разом із

сонцем! І це лише один малесенький приклад. Тож не відкладаймо на колись, відчинімо вікна і вдихнімо свіжого повітря, відкриймо душу і впустімо в неї мудрість та вічність навколишнього світу.

Кажуть, що суспільство прогресує завдяки романтикам. Ті, що не вміють у думках, у мріях вигадати щось нове, не зможуть цього зробити й на практиці. Все, що ми зараз бачимо в нашому комп’ютеризованому віці, пройшло через мрії сотень поколінь. Люди завжди хотіли залишити для своїх нащадків якісь повідомлення, попередження, побажання. Так перейшли ми від мови природи до мови комп’ютерів. Але хто нам скаже, що ми втратили і чим збагатилися? Я – романтик, і тому мрію про повернення до витоків, до Вищої Сили й Розуму – Природи. У кожної людини на землі є своя “маленька батьківщина”, з якою її пов’язує нерозривними узами пам’ять про пережите і побачене. До неї прикипаєш серцем, вона здається тобі наймилішою в світі, бо ти тут народився, зростав і мужнів. Такою батьківщиною є для мене моє рідне село, з мальовничими околицями, з невеличким ліском, що довірливо притулився до нього. У цьому величному царстві спокою і таємничих звуків, неповторних запахів і розмаїття барв відпочиваєш тілом і душею.

Зійдеш на височенький пагорб і бачиш, як сірою змійкою в’ється шлях у долину. Яскраве сонце розсіває по ній своє золоте марево, зелена трава горить-палає вогнем. А як тепло дихає маленька, наче мізинчик, річечка у спекотний день! І нехай вона тепер майже замулена, а верби пообіч неї чи то від старості, чи то від журби майже всі всохли. Однак це моя земля! І прохолодні джерела у затінку таких знайомих дерев також мої! Я щасливий від того, що саме тут випало мені народитися і провести найкращі роки свого життя. Щасливий від того, що між глобальних ритмів всесвітнього марафону ще залишилося щось справжнє і неметушливе, такий собі зачарований острівець прекрасного й буденного світу, в якому є місце і моєму селу, і хаті, і саду, і моїм батькам.

Душа належить людству і епохам. Чому ж її так раптом потрясли осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, і руки матері, що яблука внесли, – це риторичне запитання, гадаю, і не потребує відповіді, оскільки у кожного вона, ця “мала батьківщина”, своя, та й занадто інтимна, щоб являти її світові.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Чи завжди людина буває в гармонії з природою?