Антична міфологія
Антична міфологія за багатством сюжетів, за красою, глибину та гармонійності є одним з найбільших досягнень людської культури. На жаль, міфологія ця ми маловідома. Є популярні викладу, але це популярні викладу що неспроможні замінити оригіналів. А, щоб дати певне уявлення про цю міфології, і навіть краще висвітлити питання відмінність казки від міфу, я зупинюся однією зразку, саме на міфі про Орфея і Евридике. Сюжет цього міфу перейшов у європейську культуру, йому присвячена чудова опера Глюка “Орфей і Евридика”.
Міф цей грецький. Не
Нагадую, що Данте в “Божественної комедії” саме Вергілія робить своїм мудрим провідником по пекла. Римські літературні обробки цього міфу повинні прагнути бути визнані прекрасними і високохудожніми.
Я даю зведений переказ із усіх доступних мені джерел.
Батьком його іноді називають Аполлона. Аполлон подарував йому ліру. Коли він грав та співав, то зліталися птахи, припливали риби, вдавалися лісові звірі. Навіть дерева і скелі слухали його.
Його улюблена дружина – наяда Евридика. Наяди – мешканки внутрішніх вод: ключів і вибір джерел, річок, озер. Вони відповідають нашим русалкам, але, зазвичай, не згубні, а, навпаки, благодійні істоти.
Вони відрізняються красою та привабливістю. Евридика відносини із своїми подругами, німфами і дріадами, гуляє по квітучому луці. (Німфи – це дочки Зевса, вони живуть, по Гомеру, на горах, в гаях, на берегах ставків і річок.
Дріади живуть на деревах.) Такі квітучі луки грекам видаються завжди особливо прекрасними. Природа Греції – море, долини і гори, кам’янисті і суворі, і тому зелені луки – улюблений пейзаж греків.
Улюблені квіти – нарциси. Бог-пастух Ари-стей вражений красою Евридики і має її. Вона біжить і помічає, як настає на змію. Змія її жалить, і її падає мертва.
Я цитую Овідія (Метаморфози, X, 8-10): Дружина молода, У супроводі наяд зеленого луці блукаючи, Мертвою впала, в п’яту уражена зубом зміїним. Подруги – німфи, наяди, дріади – голосно оплакують її. Це означає, що плаче вся природа. Плаче і Орфей.
Він співає. Птахи, розумні олені його слухають. Вергілій каже: Він співав неї, коли уставало сонце, Він співав неї, коли сонце сідало. Але цього не повернути улюбленої подруги.
І він вирішує спуститися в пекло, до царства тіней, до Владики цього царства, похмурому Богу Аїду та її дружині Персефоне. Він обертається до них із піснею: Ось такі й хотів перенести його, неймовірне горі, Довго, як чоловік, я боровся. Але справжнє кохання розбиває мені серце. Не можу жити без Евридики. І тепер благаю вас, жахливі, святі божества…
Віддайте її мені, улюблену дружину, Відпустіть її й поверніть їй зарано Отцветшую життя. Але якщо не може бути, Прийміть й мене до мерців, Ніколи без неї я – не повернуся. І диво. Усі плачуть.
Плачуть безкровні тіні – мерці. Навіть із щоках жахливих эвменид, в волоссі яких здригаються темно-сині змії, потекли сльози. Аїд і Персефона, які знали ніколи жалості, тепер її відчувають.
Персефона закликає тінь Евридики. Це перемога любові над смертю, жалості над безпристрасністю. Але ставиться умова: Візьми її, але знай: якщо ти не глянеш на, хто поїде з тобою, тільки вона буде твоєї. Якщо ж ти зарано оглянешся, що його не більше.
Але ми знаємо, що у фольклорі заборона порушується. Овідій розповідає про повернення так: Це вже в молчаньи німому похилою піднімається обидва Темної стежиною крутий, беспросветною мглою покритою, І вже їх було від кордону земної недалеко – Але убоясь, щоб він не відстала, й у жадобі побачити, Погляд звернув він, люблячи, і миттєво чоловіка зникла. У Вергілія Евридика каже: І, твою нещасну дружину, і тебе, Орфей, згубило твоє нерозсудливість!
Ви вже мене закликає назад нещадний рок, і свої залиті сльозами очі знову застеляє сон. Прощавай!
Велика ніч охоплює мене і несе з собою, можу лише простягнути до мою безсилу руку, але не можу більше бути твоєї w Так закінчується ця розповідь. Про Орфея є ще інший міф – ми його стосуватися думати.
Орфей продовжує оплакувати свою улюблену дружину. Він звертає уваги жінок.
За зневага до жінкам він роздертий менадами. Це літературне твір зі своєї фактурі.
Зрозуміло, що у суті маємо не казка, а міф, священний розповідь, на реальність якого вірили. Греки вірив у існування пекла, вірив у бога Аїда і богиню Персефону, вірив у існування наяд і німф, страшних эвменид. Міф про Орфея і Евридике для них священної правдою.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)