Аналіз оповідань Шукшина В. М

В 1960-е рр., коли в літературній періодиці з’явилися перші добутки письменника, критика поспішила прилічити його до групи письменників-“деревенщиков”. На те були свої резони: Шукшин дійсно волів писати про село, перший збірник його оповідань так і називався – “Сільські жителі”. Однак етнографічні прикмети сільського життя, зовнішність людей села, пейзажні замальовки не дуже займали письменника – про всім цьому якщо й заходило мовлення в оповіданнях, те лише попутно, швидко, мимохіть. Майже не було в них поетизації природи,

авторських роздумливих відступів, милування “ладом” народного життя – усього того, що звикли знаходити читачі в добутках В. І. Белова, В. П. Астафьева, В. Г. Распутіна, Е. І. Носова Письменник зосередився на іншому: його оповідання виявляли низку життєвих епізодів, драматизированних сценок, що зовні нагадувала ранні чеховські оповідання з їхньою ненатужністю, стислістю (“коротше горобиного носа”), стихією незлобивого сміху.

Персонажами Шукшина стали мешканці сільської периферії, незнатні, що не вибилися “у люди”, – одним словом, ті, хто зовні, по своєму положенню цілком відповідали знайомому по літературі

XІX століття типу “маленької людини”. Однак кожний персонаж у зображенні Шукшина мав свою “ізюминку”, противився усередненню, виявляв особливий образ існування або виявлявся одержимим тією або іншою незвичайною ідеєю. От як напише про це пізніше критик Ігор Дедков: “Людське різноманіття, живе багатство буття виражається для В. Шукшина, насамперед, у різноманітті способовжить, способів почувати, способів відстоювати своє достоїнство й свої права.

Унікальність відповіді, унікальність реакції людини на заклик і виклик обставин здаються письменникові найпершою цінністю життя, звичайно, з тим виправленням, що ця унікальність не аморальна”. Шукшин створив целую галерею персонажів, що запам’ятовуються, єдиних у тім, що всі вони демонструють різні грані російського національного характеру. Цей характер проявляється в Шукшина найчастіше в ситуації драматичного конфлікту з життєвими обставинами. Шукшинский герой, що живе в селі й занятий звичної, по-деревенски монотонною роботою, не може й не хоче розчинитися в сільському побуті “без залишку”.

Йому жагуче хочеться хоч ненадовго піти від щоденності, душу його жадає свята, а неспокійний розум взискует “вищої” правди. Легко помітити, що при зовнішній несхожості шукшинских “чудиков” на “високих” героїв-інтелектуалів російської класики вони, шукшинские “сільські жителі”, так само не хочуть обмежити життя “домашнім колом”, їх так само млоїть мрія про життя яркою, виконаної змісту. А тому їх тягне за межі рідної околиці, їхня уява зайнята проблемами аж ніяк не районного масштабу (герой оповідання “Мікроскоп” здобуває дорогий предмет у надії знайти спосіб боротьби з мікробами; персонаж оповідання “Завзятий” будує свій “перпетуум мобиле”). Характерна для оповідань Шукшина колізія – зіткнення “міського” і “сільського” – не стільки виявляє соціальні протиріччя, скільки виявляє конфліктні відносини мрії й реальності в житті “маленької людини”. Дослідження цих відносин і становить зміст багатьох добутків письменника.

Російська людина в зображенні Шукшина – людин шукаючий, що задає життя несподівані, дивні питання, що любить дивуватися й дивувати. Він не любить ієрархію – ту умовну життєву “табель про ранги”, відповідно до якої є “знамениті” герої і є “скромні” трудівники. Противити цієї ієрархії, шукшинский герой може бути зворушливо^-наївним, як в оповіданні “Чудик”, неймовірним вигадником, як в “Миль пардон, мадам!

“, або агресивним сперечальником, як в оповіданні “Зрізав”. Такі якості, як слухняність і смиренність, рідко присутні в персонажів Шукшина. Скоріше навпаки: їм властиві впертість, свавілля, нелюбов до прісного існування, противление дистильованій розсудливості.

Вони не можуть жити, не “витикаючись”. Чудова фінальна авторська характеристика героя “Чудика”: “Обожнював детективів і собак. У дитинстві мріяв бути шпигуном”. Шукшинский герой хотів би додати своєму побуту святкове прикрашення, розцвітити життя уявою; у ньому – надмір почуттів і прагнень, він любить видовищні, театральні форми поводження. “Васятка” Князєв, усім напрочуд розмалював у себе будинку пекти, і в гостях прагне зробити приємне невістці й розфарбовує дитячу коляску, хоча, як з’ясується, невістка не оцінить його художнього таланта.

Броніслав Пупків настільки звикає до ролі спецагента, що стреляли в Гітлера, що щиро плаче, розповівши про фатальний промах. Високим поривам шукшинских героїв, на жаль, не дано реалізуватися в житті, і це надає відтвореним ситуаціям трагікомічну тональність. Однак ні анекдотичні випадки, ні ексцентричне поводження персонажів не заважають письменникові розглянути в них головне – народну спрагу справедливості, турботу про людське достоїнство, тягу до наповненого змістом життя Шукшинский герой часто не знає, куди себе діти, як і на що використовувати власну щиросердечну “широту”, він томиться від власної марності й безглуздості, він совістить, коли заподіює незручність близьким.

Але саме це робить характери героїв живими й усуває дистанцію між читачем і персонажем: шукшинский герой безпомилково вгадується як людина “свій”, “нашенский”. У творах Шукшина важлива фігура оповідача. Він сам і ті, про кого він розповідає, – люди загального досвіду, загальної біографії й загальної мови А тому авторський пафос, тональність його відносини до зображуваного далекі як від сентиментального співчуття, так і від відвертого милування. Автор не ідеалізує своїх героїв тільки тому, що вони – “свої”, сільські. Відношення до зображуваного в оповіданнях Шукшина проявляється по-чеховски стримано.

У жодного з персонажів немає повноти володіння правдою, і автор не прагне до морального суду над ними. Йому важливіше інше – виявити причини недізнавання однією людиною іншого, причини взаємного нерозуміння між людьми Про це – один із самих яскравих і глибоких оповідань Шукшина, оповідання “Зрізав”. Центральним персонажем оповідання Глібом Капустіним володіє “полум’яна пристрасть” – “зрізати”, “осаджувати” вихідців із села, що домоглися життєвого успіху в місті.

З передісторії зіткнення Гліба з “кандидатом” з’ясовується, що недавно був повалений приїхав у коротку відспустку в село полковник, що не зумів згадати прізвище генерал-губернатора Москви 1812 року. Цього разу жертвою Капустіна стає філолог, обманутий зовнішньою безглуздістю питань Гліба, що не зумів зрозуміти змісту що відбуває. Спочатку питання Капустіна здаються гостеві смішними, але незабаром весь комізм зникає: для кандидата це теперішній іспит, а пізніше зіткнення переростає в словесну дуель В оповіданні часто зустрічаються слова “посміявся”, “посміхнувся”, “розреготався”.

Однак сміх в оповіданні має мало загального з гумором: він те виражає поблажливість городянина до “чудностей” живучих у селі земляків, то стає проявом агресивності, виявляє мстивість, спрагу соціального реваншу, що володіє розумом Гліба. Сперечальники належать до різних культурних мирів, різним рівням соціальної ієрархії. Залежно від особистих пристрастей і соціального досвіду читачі можуть прочитати оповідання або як побутову притчу про те, як “розумний мужик” перехитрив “ученого пана”, або як замальовку про “жорстокі вдачі” мешканців села.

Іншими словами, він може або прийняти сторону Гліба, або поспівчувати ні в чому не винному Костянтинові Івановичу. Однак автор не розділяє ні тої, ні іншої позиції. Він не виправдує персонажів, але й не засуджує їх. Він лише зовні байдуже помічає обставини їхньої конфронтації.

Так, наприклад, уже в експозиції оповідання повідомляється про безглузді подарунки, привезених гістьми в село: “електричний самовар, квітчастий халат і дерев’яні ложки”. Замічено й те, як Костянтин Іванович “підкотив на таксі”, і те, як він з навмисною “журливістю” у голосі згадав дитинство, запрошуючи мужиків до стола. З іншого боку, ми довідаємося про те, як Гліб “мстиво щулив очі”, як, начебто “досвідчений кулачний боєць”, ішов до будинку Журавльових (“трохи поперед інших, руки в кишенях”), як він, “видно було – підбирався до стрибка”. Лише у фіналі автор повідомляє нас про почуття присутніх при словесному двобої мужиків: “Гліб… їх як і раніше незмінно дивувався Захоплював навіть.

Хоч любові, покладемо, отут не було. Ні, любові не було. Гліб твердий, а жорстокість ніхто, ніколи, ніде не любив ще”.

Так оповідання й завершується: не мораллю, але жалем про недолік такту й співчутливої уваги людей друг до друга, про зустріч, що обернулася розривом. “Простий” людина в зображенні Шукшина виявляється зовсім “непростим”, а сільське життя – внутрішньо конфліктної, що таїть за повсякденною мукою нежартівливі страсті. За формою оповідання Шукшина відрізняються сценографичностью: як правило, це невелика сценка, епізод з життя, – але такий, у якому повсякденне сполучається з ексцентричним і в якому відкривається доля людини. Постійною сюжетною ситуацією виявляється ситуація зустрічі (реальної або що несостоялись). У розгортається сюжете, що, немає зовнішнього плану: оповідання часто тяжіють до форми фрагмента – без початку, без кінця, з незавершеними конструкціями.

Письменник неодноразово говорив про свою нелюбов до замкнутого сюжету. Композиція сюжету підкоряється логіці бесіди або усного розповідання, а тому допускає несподівані відхилення й “зайві” уточнення й подробиці Шукшин рідко дає скільки-небудь розгорнуті пейзажні описи й портретні характеристики героїв. Так, наприклад, опис зовнішності Гліба обмежується двома штрихами: “товстогубий, білявий мужик років сорока”.

Про зовнішність його майбутнього супротивника Костянтина Івановича взагалі нічого не повідомляється. Характери в шукшинской прозі розкриваються насамперед у діалогах. Авторський текст часто зведений до мінімальних вкраплень і нагадує театральні ремарки (” Мужики засміялися Поворухнулися. І знову уважно вп’ялися на Гліба”). Границя між “авторським словом” і “словом героя” у більшості випадків розмита або повністю відсутній.

Яскрава сторона індивідуального стилю Шукшина – багатство живого розмовного мовлення з її різноманітними індивідуальними й соціальними відтінками. Герої Шукшина – сперечальники, досвідчені балакуни, що володіють безліччю інтонацій, що вміють до місця вставити приказку, пощеголять “ученим” слівцем, а те й люто вилаятися. У їхній мові – конгломерат газетних штампів, просторічних виражень і вкраплень міського жаргону Часті в їхньому мовленні вигуку, риторичні питання й вигуки надають розмові підвищену емоційність. Саме мова – головний засіб створення характерів Гліба Капустіна й Вроньки Пупкова.

Наприклад, мовлення Гліба насичена книжковими словами й зворотами (“лежати на орбіті”, “на даному етапі”); невластивими усного мовлення канцеляризмами (” у якій області виявляєте себе? ” замість “ким працюєте? “). Комічне фарбування мовлення Гліба надають постійні помилки у використанні іноземних слів, помилкові терміни (“стратегічна філософія”, “загальноосвітні кандидати”). Поруч із цими елементами в мові Капустіна – найсильніший розмовний струмінь: приказки, приповідки, порівняння Сполучення різнорідного робить комічний ефект. Але в обвинувальній промові Гліба на адресу “кандидата” відсутні помилки, і від комічного фарбування не залишається й сліду.

Гліб дає своєю обвинувальною промовою зразок ідеологічного пророблення: начебто наслідувати газетних зразків, він перестає чути ” кандидата”, закріплюючи свою перемогу обвинуваченням опонента в незнанні й нерозумінні народу й знущальних закликів кскромности.






Ти і твій хліб.
Аналіз оповідань Шукшина В. М