“А я так мало, небагато просив у Бога…” (Т. Шевченко)

Побутує така думка, що видатні митці обов’язково нещасливі в інтимних стосунках і що начебто це закономірно і навіть необхідно для того, щоб вони були видатними. Дивовижно, але є велика кількість прикладів на підтвердження цієї теорії. Доля Тараса Шевченка також не заперечує її. Але, мабуть, у цьому, як і в багатьох інших випадках, все не так просто, як видається на перший погляд прихильникам подібного спрощування причинно-наслідкових зв’язків. Титулований народним співцем, Кобзарем, Шевченко і справді все життя виглядав її, свою Долю, свою Єдину у світі. Але його чекання було приречене, здається, ще тоді, коли його імовірна обраниця “помандрувала… в поход за москалями та й пропала”. Дитяче кохання до Оксани Коваленко, мабуть, супроводжувало поета протягом усього його життя. Але от дивна річ: він ніколи не дорікав їй, не осуджував, не проклинав. Історія Оксани стала у його творчості гіркою притчею, сповненою болем за змарновану долю не одної української дівчини. Особисте під його палким пером виросло до загального. Може, і в цьому причина його невдач у стосунках з жінками.

І для аристократки Варвари Рєпніної, і для колишньої кріпачки Ликерії Полусмакової однаково незбагненним був цей чоловік: ні пан, ні мужик, однаковою мірою народний речник і сумний самітник. Як би там не було, але роки минали, а він, всенародний улюбленець, не міг дочекатися любові від одної-єдиної жінки. І поволі такі цілком зрозумілі кожному речі, як прагнення затишного дому, сім’ї, розуміння, кохання, потреба батьківства і родини перетворилися у творчості Шевченка на поетичний ідеал: І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати, Цілує діда і дитя, Аж тричі весело цілує, Прийма на руки, і годує, І спать несе… І чим далі бігли Шевченкові літа до схилу, тим безнадійніше ці чудесні картини наближалися до витворів поетичної уяви, оповитих смутком і болем нездійсненного: Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати… І врешті, незадовго до смерті, хворий, одинокий поет розуміє, що забере ці нехитрі мрії про сімейне щастя із собою. У Вічність. Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким В гаю – предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу… “А я так мало, небагато благав у Бога. Тілько хату, одну хатиночку в гаю, та дві тополі коло неї, та безталанную мою, мою Оксаночку…” Не зовсім так. Незмірно частіше і полум’яніше він просив у Бога талану не для себе, а для всієї своєї України. Нею і для неї жив. За неї й молився. …Мабуть, у меншому проханні було відмовлено… Чи в обох? Чекали відповіді й чекаємо. Проте знаємо одне: якщо ми ще досі є народом і сподіваємося утвердження державності, то, певно, в цьому підмогою нам є й Шевченкова пристрасна молитва. За здійснення наших мрій.






Відгук на прочитаний твір.
“А я так мало, небагато просив у Бога…” (Т. Шевченко)