Художні версії образу “Скупого” у світовій літературі
Розглянемо створену Мольєром “карикатуру, памфлет” під назвою “Скупий”. Комедія складається з 5ти дій. Головний персонаж – Гарпагон, батько Клеанта й Елізи, закоханий у Маріану. Валер – наречений Елізи – так характеризує Гарпагона: “Надмірною скупістю, суворим поводженням він міг би вас і брата вашого довести до крайнощів”. Скупість батька засмучує його сина Клеанта, який змушений позичати гроші на придбання необхідного, на своє утримання. Хоче одружитися з коханою дівчиною Маріаною, та боїться, що батько не дозволить,
Гарпагон закопує десять тисяч золотих червінців у садку, боїться, аби ніхто про це не дізнався. Власних дітей підозрює у зраді, вважає ворогами. Юну Елізу
Коли Лафлеш викрадає його скриньку з грошима, він готовий усіх перевішати. “Усіх катувати, повісити на шибениці!”. Радить комісару поліції заарештувати все місто. Гарпагон вирішив, якщо не знайде грошей, то повіситься сам. Звинувачує Валера у викраденні грошей, бо на нього показав Лафлеш із почуття помсти. Ансельм – наречений Елізи, відмовляється від дівчини на користь Валера. Згодом з’ясовується, що Ансельм – батько Маріани і Валера. Клеант шантажує грошима свого батька. Обіцяє повернути їх, якщо той згодиться на його шлюб з Маріаною. За гроші Гарпагон задовольняє бажання свого сина.
Дійсно, Мольєр, відповідно до законів жанру, дещо схематично вибудовує образ скупого, не вдаючись до пояснень щодо причин його виникнення. Інша оригінальна версія образу скупого створена О. С. Пушкіним. Це образ барона з його трагедії “Скупий рицар”, що увійшла до “Маленьких трагедій”.
Маймін називає “Маленькі трагедії” Пушкіна одним з кращих його творінь болдинського періоду. Першою була написана трагедія “Скупий рицар” (23 жовтня 1830). “Скупий рицар” – трагедія скупості. Скупість тут виступає не як щось однозначне й одномірне, але у своїй прихованій складності й протиріччі, об’ємно, пошекспірівськи. Сам Пушкін про це писав: “Лица, созданные Шекспиром, не суть, каку Мольера, типы такойто страсти, такогото порока; но существа живые, исполненные многих страстей, многих пороков; обстоятельства развивают перед зрителем их разнообразные и многосторонние характери. У Мольера скупой скуп – и только; у Шекспира Шайлок скуп, сметлив, мстителен, чадолюбне, остроумен” (VІІ, 178). Подібно до шекспірівського Шайлока в бароні Пушкіна поєднується непоєднуване: скупий – і рицар, яким оволодіває пристрасть до грошей. Водночас у ньому є щось від поета. Він здатний опоетизувати предмет своєї згубної пристрасті. Хвала золоту в барона – як гімн коханню. Це протиприродно, але це стає можливим через те, що він тягнеться до грошей не тільки як скнара, але й як той, що прагне влади. Гроші для барона стають символом влади. Це ознака не тільки середньовічної доби, але й доби Пушкіна.
Для підсилення аргументації висновків наведемо приклади – уривки з твору й коментарі до них:
Альбер про свого батька – барона, про його ставлення до грошей:
О! Мой отец не слуг и не друзей В них видит, а господ: и сам им служит, И как же служит? как алжирский раб, Как пес цепной. В нетопленной конуре Живет, пьет воду, ест сухие корки, Всю ночь не спит, все бегаетда лает.
Барон:
Что не подвластно мне? как некий демон, Отселе править миром я могу; Лишь захочу – воздвигнутся чертоги; В великолепные сады мои Сбегутся нимфы резвою толпою; И музы дань свою мне принесут, И вольний гений мне поработится, И добродетель и бессонный труд Смиренно будут ждать моей награды. Я свистну – ико мне послушно, робко Вползет окровавленное злодейство, И руку будет мне лизать, и в очи Смотреть, в них знак моей читая воли, Мне все послушно, я же – ничему: Я выше всех желаний; я спокоен; Я знаю мощь мою: с меня довольно Сего сознанья…
Але скупий, на жаль, не може зажадати нічого з того, що спроможний здійснити. У цьому, на думку критика, і є покарання за порочну скупість.
Д. Б. Благой вважає, що душевний стан скупого (у Пушкіна) передається шляхом саморозкриття, думок вголос, – зверненого до самого себе монологу. На відміну від Мольєра, Пушкін розкриває перед читачем психологію скупості з усією “її хитрою і тонкою діалектикою”. У монологах барона подано глибокий соціальнофілософський аналіз фатальної пристрасті накопичення.
Барон.
… Кажется не много,
А сколько человеческих забот,
Обманов, слез, молений и проклятий
Оно тяжеловесный представитель!
Тут єсть дублон старинный. ..вот он. Нынче
Вдова мне отдала его, но прежде
С тремя детьми полдня перед окном
Она стояла на коленях воя.
Шел дождь, и перестал, и вновь пошел,
Притворщица не трогалась; я мог бы
Ее прогнать, но чтото мне шептало,
Что мужнин долг она мне принесла,
И не захочет завтра быть в тюрьме…
Да! если бы все слезы, кровь и пот,
Пролитые за все, что здесь хранится,
Из недр земных все виступили вдруг,
То был би вновь потоп – я захлебнулся б
В моих подвалах верных.
Золото спотворило людську природу барона Філіппа, позбавило жалю, співчуття до страждань інших людей. Коли він відчиняє свою скриню, наповнену золотом, то переживає почуття садиста, збоченцявбивці, що підкорився страшній владі грошей.
Багато років французький письменник Оноре де Бальзак працював над досить невеликою за обсягом повістю “Гобсек”, історія створення якої викликає значний інтерес для розуміння особливостей процесу творчості письменника. Спочатку з’являється нарис про лихваря (наприкінці лютого 1830 року). У квітні виходить двотомник “Сцени приватного життя”, у якому вміщено повість “Небезпечності безпутства”. У цій повісті нарис “Лихвар” займає місце першого розділу. Таким був перший варіант “Гобсека”.
Перша назва повісті “Небезпечності безпутства” наводить, на думку, вважає літературознавець О. І. Гербстман, що “головним у ній є зображення занепаду аристократії. А в образі Гобсека, навпаки, проглядались деякі позитивні риси: він допомагає адвокату Дервілю, проявляє благодійність щодо Фанні Мальво, “рятує сім’ю графа де Ресто від банкрутства і під кінець повісті перестає бути лихварем, стає депутатом”. У цьому варіанті повісті як людина Гобсек перевищує аристократів: він глибший і розумніший за них, він здатний до філософських узагальнень, знається на психології людей. Але 1835 року виходить другий варіант повісті. За 5 років, що пройшли після публікації першого, у Франції відбулося багато змін. Після революції 1830 року країною управляли фінансові ділки типу Гобсека. І письменник позбавляє свого персонажа багатьох позитивних рис, протиставляючи йому безкорисливого адвоката Дервіля. Бальзак переробляє й фінал повісті.
Якщо перший варіант має благополучну кінцівку, то у другому варіанті автор зображує Гобсека божевільним старим, патологічним скнарою, який накопичує величезні багатства, що пропадають у його підвалі. Смерть лихваря стає символом розпаду, безумовної загибелі тих суспільних сил, які Бальзак пов’язує з образом Гобсека. М. Єлізарова називає лихваря Гобсека “новим різновидом златолюбця”, найбільш яскравим і типовим образом. У часи, коли гроші стають важливою рушійною силою суспільного життя, такі люди, як Гобсек, володіють ними в необмеженій кількості, тримають у своїх руках комерсантів і ділків, міністрів й аристократів…письменників і артистів. Гобсек насолоджується можливістю владарювати над людьми, що звикли вважати себе “сіллю землі”; розпоряджатися їхніми долями, і навіть самим життям, нав’язувати їм свої умови, бути свідком їх приниження – ось що діставляє найбільшу насолоду Гобсеку. Проте, на думку М. Єлізарової, цей образ у Бальзака все ж “не позбавлений романтичного демонізму”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)