Твір про українську мову


Можуть гинути села й міста, палаци й собори, буває — навіть гинуть могутні держави, однак ці втрати не завжди обривають саморозвиток народів. Бо вони — лише окремі грані їх життя. Інакше з мовою, що є синтезом почуттів і роздумів, моралі й етики, мрій і діяльності людей в усіх сферах життя. Тому мова — витвір і одиниць, і маси — не має початку і кінця, вона невіддільна від народу — носія мови.

Гине народ — гине й мова, і так само гине мова — гине й народ. Відродження української культури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова: Г.Сковороди, І.Котляревського, І.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.

Шевченкова мова — зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, передтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів. Мова для Шевченка — це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!

Для нього мова була материнського піснею і молитвою над колискою, шепотом гаю, величчю неба, ревом Дніпра і солов’їною піснею, радістю кохання, відчаєм покритки, жертовною любов’ю матері, мужнім покликом до борні і свободи.

Розуміння ролі мови в житті народу визначає й естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, П.Тичини, О.Довженка, М.Хвильового, А.Малишка, М.Рильського, О.Гончара, М.Стельмаха, молодших провідних митців слова — Д.Павличка, Ліни Костенко, В.Симоненка, Б.Олійника, І.Драча, М.Вінграновського, Г.Тютюнника.

Ось слова П. Тичини про мову:

Бо то не просто мова, звуки,

Не словникові холодини — в них чути труд, і піт, і муки, чуття єдиної родини.

Одна в них спільна чути нитка від давнини і до сьогодні.

«Як парость виноградної лози, плекайте мову!» — закликав Максим Рильский. Він щедро висіяв добірні зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови. І вони проросли на ній, збагативши словник, розширивши палітри значень, виразивши красу мови у властивих йому синтаксичних оповідних інтонаціях.

Мабуть не було жодного видатного письменника, який би від усього серця не покладав на неї найбільших надій, бо долю свого народу в майбутньому бачив невідривно від долі рідної мови.

Зараз Україна — незалежна держава. І вона, звісно, повинна мати свою мову, відродити свою мову з розумом, повагою, відродити культуру не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за Андрієм Малишком:

Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої, В потічка веселого, що постане річкою, В пагінця зеленого, що зросте смерічкою. Адже мова народна — це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.



Схожі роботи:
  1. Сонети Дмитра Павличка про рідну мову
  2. Твір-міркування :Бережіть наш безцінний дар — мову
  3. Слово рідне, мово рідна… (твір мініатюра)
  4. Скарби української мови
  5. Уславлення рідної мови в поетичній творчості Рильського та Сосюри
  6. Які гріхи спокутував Григорій Многогрішний за романом Тигролови