Твір за повістю Івана Франка «Перехресні стежки»

Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича: «…Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками…». Чи не тому, коли читаєш цю повість, весь час відчуваєш за молодим юристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням до культурного, політичного і соціального звільнення народу? В його уста письменник часто вкладає власне розуміння багатьох речей: «Політика — то не балаканина на празниках та соборчинах! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники».

Євгеній Рафалович, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу», вважає, що інтелігенція повинна допомогти народові звільнитися від нужди, піднятися з колін. Таку ж ідею ми вже зустрічали у «Хмарах» І. С. Нечуя-Левицького, захоплюючись образами молодих українських інтелігентів. В образі Рафаловича І. Франко змальовує нові, сповнені чистими прагненнями, сили України, яка почала новий етап суспільного розвитку. Ми бачимо, як молодий юрист, що мав національну гідність, веде всю документацію лише українською мовою, цією ж мовою свого народу він виступає у суді, і хоча багатьом це не подобається, він діє спокійно, впевнено, без зайвого галасу.

Хай не всього в поставленій меті Євгеній досягає, але Иринаймі йому вдається збурити мертві води суспільної рутини. Він сколихнув приспані в селянських масах сили, а найбільший його успіх — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині. Не дивно, що самі селяни не одразу вірять у щирість Рафаловича: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Це ускладнює його шлях до мети, він ображається, дорікає селянам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але духом не занепадає. «Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа», — доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж «життєвої освіти», яку не замінить «книжкова освіта».

Так поступово вирішується центральний конфлікт твору — соціальний, що полягає у боротьбі двох сил: між темним, затурканим селянством, що не вміє себе захистити, і чиновниками, які постійно ошукують простий народ. Тому я вбачаю в образі Рафаловича певний символ — обов’язок, що мусить нести задля щастя свого народу український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.

…Перехресні стежки бувають різнилі; реальними, символічними. У житті перехрещуються долі, думки, інтереси. Так, що людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ, коли людина до останку віддає себе служінню народові.

На мою думку, повість «Перехресні стежки» є дуже актуальною для нашого часу, коли партійні лідери сучасної України красномовно говорять про любов до рідного народу і держави, яка під їхні урочисті промови і обіцянки непомітно стала однією з країн у світі з низьким рівнем життєзабезпечення. Тематична спорідненість збірки «Зів’яле листя» та повісті «Перехресні стежки» Івана Франка 3. Загальновідомо, що будь-який мистецький твір набуває особливого значення, коли він має на собі відбиток авторської біографії. Завдяки цій особливості постать автора стає ближчою до нас, зрозумілішою, дорожчою, бо ми сприймаємо тоді твір як відвертість, щиру сповідь друга.

Ми розуміємо, що поет сповідає нам власну душевну драму: тричі йому «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала», тричі поет втрачав надію на щастя. Нарешті любовна драма остаточно надломлює душу ліричного героя, переповнюючи її нестерпною мукою. Поет зрозумів, що чекати на краще йому нема чого і, знесилений, він порівнює свою любов із зів’ялим листям, давши таку назву своїй збірці — ліричній драмі. Слідом за «Зів’ялим листям» Іван Франко починає друкувати на сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник» упродовж 1900 року твір «Перехресні стежки», в основу якого поклав історію його кохання з Ольгою Рош-кевич. Це дуже споріднює повість зі збіркою «Зів’яле листя», але автобіографічні деталі набувають у ній особливої ваги: вони переростають у художні образи, набувають естетичної функції. Ми спостерігаємо, як послідовно розгортається конф-ліктна ситуація.

Наприклад, письменник відтворив випадок, який відбувся насправді, коли тітка-опікунка стала причиною нещастя. «Згідний погляд» її мав «щось таке погане й ненависне», від чого Регіна «мало не впала». Така ж ситуація стає основою розгорнення ліричної драми. Ця подібність ситуації, яка і в «Зів’ялому листі», і в «Перехресних стежках» визначила характер конфлікту, повела за собою лінію розвитку персонажів. Вони дуже схожі між собою, а»асто навіть доповнюють одна одну.

Отже, у «Зів’ялому листі» і в «Перехресних стежках» найповніше відбилася душевна драма, що її пережив сам автор; це споріднює обидва твори, від чого вони стають тільки більш цікавими і зрозумілими. Але є і суттєва відмінність: від третього жмутка «Зів’ялого листя» та третього акту любовної драми Євгенія і Регіни шляхи головних героїв творів розходяться: для героя збірки він похилився до катастрофи. Євгеній, долаючи терни на своєму шляху, виконав своє життєве покликання. Цим, на мою думку, Франко показав власну позицію у важкий час випробувань і особистих втрат.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Загрузка...
Зараз ви читаєте: Твір за повістю Івана Франка «Перехресні стежки»