Твір: Осмислення сутності людського буття в повісті О. Кобилянської “Земля”

З давніх-давен жила в людині велика любов і пошана до землі, яка була то лагідною матінкою, то злою володаркою людських душ. Вона і дарувала, вона ж і забирала. Але все ж таки селянин, який не мав землі, не відчував себе людиною. Тому й горбився на ній, віддавав усі сили, всю снагу, все життя. Для нього земля була всім: годувальницею, домівкою, навіть богинею, якій він час від часу приносив жертви. І жертвою іноді мусила бути власна доля. Особливо важко було вибрати життєвий шлях селянину, котрий нічого не бачив, крім свого села та свого клаптика землі.

Чи міг він вирішити, як жити, до чого прагнути? Усі його діди та прадіди працювали на землі, віддали їй усе, що тільки може дати людина, й полягли в неї, наказавши правнукам продовжувати свою справу. Так сталося б і з Івонікою Федорчуком, який намагався передати дітям свою вікову любов до землі. Але доля зле насміялася з нього, перекресливши все, що було близьке й дороге, забравши віру й надію, залишивши тяжке почуття своєї непотрібності. Івоніка все життя працював. Добре знаючи, що “чоловік без праці нічого не варт”, він зі своєю дружиною Марійкою тяжко заробляв гроші, щоб потім купити собі землю.

Земля… Святе

слово. Вона володіє всіма його помислами і поведінкою, впливає на взаємовідносини між людьми, на стосунки в родині. Вона – джерело краси: “Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого”. Але одночасно боявся її, бо бачив: вона чекала жертви. Чи варто тоді було так сліпо їй поклонятися, так вірити їй і в неї? Можливо, адже селянин без землі – ніщо, порожнє місце. Тому Івоніка хоче, “аби й онуки мої й діти онуків моїх не відривалися” від землі. Вона заступає все, вона володарка, вона господиня, хоч Федорчуку здається, що він хазяїн. Але земля брала собі маленькі жертви, доки не зажадала більшої – смерті людини. І отримала її. Це дуже приголомшує Івоніку, в розпачі він говорить над труною Михайла: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе… Дурень був ти на ній, дурень!.. Ходив, говорив, робив та й гадав, що для себе… Наймитом був ти, наймитом!”

Щось ламається в душі Івоніки: він уже не вірить в землю. Але як йому зараз жити, коли старшого сина немає, а молодший виявився братовбивцею, коли праця на землі не приносить більше радості? Він не може знайти відповіді на це питання, він не може тепер сказати, для чого він жив, нащо йому було подароване життя. Проте жевріє у Івоніки надія, що наступні покоління, які будуть освіченими, розв’яжуть цей нелегкий вузол.

Михайло – старший син Івоніки – теж любив землю. Але він раніше від свого батька зрозумів, що й без неї можна обійтися. Іде розшарування селянства, і молоді люди, незважаючи на стародавні традиції, починають переосмислювати життя: “В місті живуть люди й без землі”. І це не тому, що у місті чекає легкий хліб – ні, може, навіть ще тяжчий, але людина хоче вже скинути з себе вікову залежність від землі. Переосмислює Михайло своє життя саме в армії, де панувала варварська муштра й свавілля офіцерства. І не тому, що він хотів стати подібним до цих офіцерів; просто він побачив, що можна прожити і без землі.

Зате Сава під впливом Рахіри розуміє, що без землі він не зможе стати хазяїном. І в його голові визріває страшне рішення: вбити рідного брата. Що може бути страшніше за це? Людина переступає через усе святе, порушує всі людські закони. І все це заради того, щоб отримати клаптик землі. Гадаю, цей гріх йому ніхто ніколи не вибачить. Мати Михайла й Сави, Марійка, теж нічого для себе не бачила, окрім землі. Вона навіть не прийняла Анну, наймичку, з дітьми її сина, бо вважала, що та посягає на її землю. Але в кінці життя приходить прозріння. Усвідомили Івоніка з Марією свою життєву поразку. Земля була у них, але вона не дала їм щастя, бо не треба було вважати її своєю володаркою, не треба було бути настільки прив’язаними до землі.

Важко жити людині, коли вона втрачає те єдине, що зігрівало її серце, що звеселяло душу. Весь світ ніби обертається проти людини, і нема нізвідки порятунку. Я гадаю, що саме так почували себе Івоніка і Марійка Федорчуки після смерті Михайла. Вони намагалися переосмислити своє буття, знайти якісь інші ідеали, але суспільний лад не міг дати їм почуття впевненості в завтрашньому дні. Мені здається, що єдину надію вони побачили у наступному поколінні, яке знайде шлях до справжнього щастя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Твір: Осмислення сутності людського буття в повісті О. Кобилянської “Земля”