Проблема історичної пам’яті народу в поемі «Євшан – зілля»

Ім’я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем.

Творчість М. Вороного не вписувалась у прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень.

Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична.

Про це, насамперед, свідчить поема «Євшан-зілля», яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови – ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово – історичного колориту.

У Києві живе в неволі син половецького хана. В полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово став забувати

рідини край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля», – сказав хан. Гудсць знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі, і тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.

Рідний стен – широкий, вільний раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!!!

Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати! –

злітають з його уст слова, і він, «оминаючи сторожу», крадькома простує «в рідний стен, у край всемилий», бо найдорожче для людини – її рідна земля і воля.

Горе тій людині, яка відцуралась від свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:

Україно, мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері- Вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись «співали-віщували заповіти благородні». Ось чому тепер «манівцями блукаємо без дороги». І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту, –

Що на певний шлях направить, –

Шлях у край свій повороту!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Проблема історичної пам’яті народу в поемі «Євшан – зілля»