Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Людині притаманно мріяти. Мрія не дає спокою у житті, не дозволяє стояти на місці, кличе вперед…
Мрія і дійсність часто виступають у суперечності. Страждаючи все життя сам, болюче відчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мріяв про світле і радісне майбутнє України.
Неоднаково було йому:
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденою збудять…
(“Мені однаково…”)
Тому і проклинав поет “отих царів, катів людських”, панів різних гатунків, усіх, хто несе горе народові, і кликав “громадою
Повинні порватися кайдани, повинна правда прийти на землю:
…бо сонце стане
І оскверненну землю спалить.
(“О люди! Люди небораки!”)
Вірив Тарас у невмирущий дух народу, знав, що не можна знищити його, як не міг Зевс примусити скоритися Прометея; що житиме він (цей дух) і розів’ється, як оте дерево, на яке моляться “колізаки” (казахи) (“У Бога за дверима лежала сокира”).
Без волі немає щастя – вважав Шевченко:
…де нема святої волі,
Добра не буде там ніколи.
(“Царі”)
Тому
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий…
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі…
Тому і славить геніальний поет українського народу синів Кавказу, що відстоюють свою незалежність (“Кавказ”):
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
І мріє Кобзар про часи, коли “розкуються незабаром заковані люди” (“І мертвим, і живим…”), коли не зостанеться “і сліду панського на Україні” (“І виріс я на чужині”). Тоді “у селах, у веселих і люди веселі” житимуть, тоді “спочинуть невольничі утомлені руки і коліна одпочинуть, кайданами куті” (“Ісаїя. Глава 35”).
І забудеться срамотна
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.
(“І мертвим, і живим…”)
Вільний народ оживить природу, оживить свою душу, шануватиме своїх героїв, свою історію, свою правду.
Так чи інакше, але не слід чекати, поки “німець” нашу історію нам розкаже. І свою солов’їну мову народ піднесе над світом як прапор свого духовного багатства, бо неприродно ж, коли:
…усі мови слов’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать…
(“І мертвим, і живим…”)
Глибоко ранило поета і духовне гноблення народу. Він вірив у Бога, “великого Бога”, вірив у жертовність Христа:
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине Божий?
(“Кавказ”)
Але бачив Шевченко й інше: церква стала знаряддям гноблення народу. Тому й мріє Кобзар про суспільство, де релігія буде духовно збагачувати людину, де не буде продажної служниці панства, церкви минулого:
…будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати.
(“Світе ясний, світе тихий…”)
Зазнаючи горя і болю, зазнаючи гноблення з боку російського царизму, наш великий Кобзар часом проклинав москалів і польську шляхту, але мріяв про дружбу великих народів. Він писав:
…Ляше, друже-брате!
подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Возобновим наш тихий рай…
(“Ще як були ми козаками…”)
Він мріяв про сім’ю вольну, нову, де:
…буде син і буде мати,
і будуть люде на землі,
де простеляться шляхи вільні і широкі:
…І пустиню опанують
Веселії села.
(“Ісаїя. Глава 35”)
Мав Тарас і особисті мрії. Хотілося йому з милою дружиною у маленькій хатині над Дніпром дожити віку:
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на маленькій горі…
(“Не молилася за мене”)
Не збулася ця мрія Шевченкова. Та збулася інша: з любов’ю і шаною згадує вільна Україна “незлим тихим словом” свого сина.
Немає неволі в Україні, у повний голос звучить її мова. Горді її сини пишаються своїм героїчним минулим і намагаються впевнено дивитися в майбутнє.
Але щоб посісти почесне місце серед народів світу, треба ще ой як багато зробити!
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
(“Молитва”)
(1 votes, average: 5,00 out of 5)