“Ми з тобою однієї крові?…” (“Мауглі” Р. Кіплінга)

Людина є дитям природи. Завжди була і буде з нею пов’язана, хоча іноді намагається це заперечити. Колись люди жили серед тварин, існували пліч-о-пліч, та це було дуже давно. Ми від’єднались від свого коріння, можливо, саме через це нас спіткали такі біди.
Про життя людини поряд із вільними, не замученими (людиною у зоопарках) тваринами ми можемо прочитати у книзі відомого англійського письменника Редьярда Кіплінга “Мауглі”.
У творі мова йде про Мауглі – маленьке людське дитинча, яке одного разу теплого літнього вечора увійшло

до нори вовків. Батько Вовк і Мати Вовчиця дуже полюбили його і прийняли в свою родину. Зграя дала згоду – і хлопчик ріс серед вовченят, немов серед рідних братів та сестер. Дика природа оточувала Мауглі. Дикі, темні ліси, перевиті ліанами, бамбукові зарості, болота – весь цей дикий світ, населений вільними хижими тваринами.
У хлопця були вчителі, які викладали йому по-різному і лише свої “предмети”. Справедливий і відважний батько Вовк, трохи вайлуватий, але добрий ведмідь Балу, чорна “готична” пантера Багіра, великий слон Хатхі – всі вони пестують людську дитину, вчать її різним (суворим, але справедливим)
законам Джунглів, і всім мовам, якими він навчився говорити дуже важливі слова: “Ми з тобою однієї крові…” У цьому були єдині усі звірі. Незважаючи на різні характери, вони завжди могли об’єднатися і допомогти один одному у скрутні часи. Ця єдність дає сили Мауглі приручити Червону Квітку і здолати Шер-Хана.
Тваринам – героям книги – Кіплінг надає суто людських рис: здатність розмовляти, думати. Але до того ж він настільки майстерно описує їх поведінку, спосіб життя, що читачі не тільки захоплюються незвичайним сюжетом, а й дізнаються багато нового про тварин. У дивовижно реалістичних описах вони постають перед нашими очима, здається, ще трохи – і можна буде руками доторкнутись до барвистого візерунка на спині Каа, чорної шовковистої шерсті Багіри.
Я не живу у джунглях, але знаю, що у тварин є чому повчитись. У мене вдома є кішка, яка нагадує Багіру в мініатюрі. У неї також чорна шовковиста шерсть, великі зелені очі, що просвічують твою сутність своїм пронизливим холодним поглядом, м’які, але сильні лапи з гострими кігтями, граційна хода. Я назвала її Пантерін (від німецького “пантера”), та коли в неї добрий настрій, я кличу її просто Панті. їй ніколи не накажеш, що робити, вона завжди буде діяти так, як вважає за потрібне. У кішки немає господаря, бо вона – рівноправний член нашої родини. Іноді мені здається, що Панті ніби розмовляє зі мною. І навіть коли вона мовчить, поважно сидячи в мене на колінах, я знаю, що наше з нею спілкування не припиняється. На жаль, людина втратила можливість досконало розуміти мову тварин, але якщо б я її знала, я б розпитала Панті, як виходить у неї бути такою незалежною і водночас ласкавою, граційною, гарною – справжнім втіленням досконалості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

“Ми з тобою однієї крові?…” (“Мауглі” Р. Кіплінга)